управлением русского правительства». А вже одинадцятого

грудня він втік до Одеси.

Зима набувала узвичаєних споконвіку прав, але армія

рухалася, прощупуючи шлях невтомною кінною

розвідкою, і рідко на одному місці спинялися більше,

аніж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх

стрічали стривожені очі в щілинах ретельно завішених

вікон, бо влади мінялися мало не щотижня, а то й кілька

разів на тиждень – коли ж роздивились нарешті ті очі, то

розвиднювалося на лицях:

Іван КОРСАК16

– Та то ж свої! Он і батюшка з ними.

Вибігали на вулиці, несли харч воякам, яка хата і чим

багата.

– Беріть, більше днів, ніж ковбас. Ще дорога вам,

певне, далека.

А от зброєю ділитися не вельми спішили. М’ялись

дядьки, за вухом чухали.

– Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться.

І не знаходилося у всенькому війську бурмотуна, що

міг би з легким серцем їх осудити.

На тому довгому та істинно студеному шляху в отця

Павла траплялися і сумні, і кумедні, і ті й другі водночас

випадки. Довелося якось заночувати в невеликому

хуторцеві уже в херсонськім степу – стоптали за перехід

ноги та й вистудилися на злющих вітрах, від яких аж

душа вимерзала, бо врешті зима пригадала своє покликання.

Набилося чималенько разом з Пащевським козаків

у хатину, погодувала їх щиросердна господиня, чим і

що лишалося ще в комірці, та й давай на долівці стелити

солому для відпочинку.

– А ти, старенький, – каже Пащевському, – лізь під

піч, та хоч там відігрійся.

В тутешніх краях підпіччя споконвіку утримувалося

охайно й чистенько, відпочивати належало в нім найстаршим

та найповажнішим.

Не відмовився цього разу отець Павло відігріти

одубіле тіло, тільки вдосвіта розбудив його жіночий лемент.

– І нема ж, людоньки добрі, на них ні хороби, ані

холери! Хоч би швидше ота Петлюра прийшла…

З’ясувалося, то плакала і заламувала руки сусідка:

матір у неї захворіла кріпко, на судній дорозі вже однією

ногою, а висповідати й соборувати нікому.

17

– Вимордували ті бандюки всеньких попів, і нема

тепер ради, – голосила сусідка у розпачі.

Розказували, що в тутешніх краях з кривавим розмахом

погуляли банди: священиків прив’язували до тачанок

залізними ланцюгами, обхоплювали ними кругом

шиї і пускали коней ускач, аж доки не відривалася голова

у нещасної жертви.

Один з козаків узявся заспокоювати сусідку.

– Та знайду я вам батюшку, тільки не плачте.

– Де ж його взяти, як вирізали всіх?!

Пащевський виліз з підпіччя у звичайній для щоденних

походів військовій формі, бо ризи беріг тільки для

треб.

– Та який з нього батюшка, він в такій, як усі, чумарці…

Аж очі в сусідки круглими стали, як з’явився небавом

отець Павло у належному облаченні, зі святими дарами

й хрестом на грудях. А як причастив і соборував

стареньку, то пішов поголос поміж людом:

– Оце то правдиве військо, з Богом іде.

Нанесли хуторяни козакам хліба й сала, іншої поживи,

а як рушало військо в подальший похід, то пристав

до його з добрий десяток тутешнього парубоцтва.

Обступали вояків у кожному таки селі, все розпитували,

а найбільше юрмилися біля отця Павла, бо ж

зроду-віку панотець знався своєю людиною, своєю від

дня та години хрещення і аж допоки наступить час гріб

запечатати.

– А чи втримаєтеся?

– Чи ж то правда, що червоні більш не воюють з

вами, а тільки з Денікіним?

Високий, сажень у плечах, отець Павло повертався до

одних, то до других, відказував найбільш нетерплячим.

Іван КОРСАК18

– Втримаємося, як належно Бога проситимо. А от за

червоних і Денікіна – то неправда…