вулицях, стелилися дими понад понівеченими і

понищеними селами. Цікавитиме гостей постать самого

митрополита, його світобачення, його погляди на життя

і стрімкі тодішні події. Про одну з таких розмов згадуватиме

потім архієпископ Євлогій.

Якось цей владика запитав митрополита Шептицького:

«Як ви, представник польського аристократичного

роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?

» Митрополит усміхнувся. «Ви хочете завинити

мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте

вам сказати, що Шептицькі – рід руський, але у XVII

в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили

ім’я руське. Я виправляю помилку предків»… На цю

тему ми розмовились більш докладно… Митрополит

не кривив душею… Східне православіє, Україна, давня

Київська Русь… Все те було його «Святеє-святих»; він

вважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську

стихію, яку не можна етнографічно ототожнювати і політично

сполучувати з Великоросією. Історична доля

й путі України й Великороси різні… Такого роду щирі

розмови зблизили нас».

…Розбігалися вусібіч дороги тих, хто закладав підвалини

української унезалежненної церкви, хто клав перші

ряди цеглин, свої шляхи судилися таким, як владики

Іван КОРСАК32

Антоній з Євлогієм, хто ногами копав ще теплу від руки

будівничого оту цеглу, поспішаючи, аби розчин в стіні

не взявся у силі і не зцементував будову навік. Дорогою

отця Павла Пащевського була та, якою йшло українське

військо до останнього дня, до роззброєння і очевидного

вже інтернування. А напередодні, як скласти зброю, командувач

говорив з отцем Павлом так, начебто він був

старший літами і мав духовний сан та право на щиру

сповідь.

– Отче, вертайтеся, у вас семеро дітей. Самі знаєте,

як буде їм, знаєте і про наше майбутнє, табори та колючий

дріт.

Довго не міг щось відказати отець Павло, бо десь там

у душі кровоточило, а зараз хлюпнуло й поготів.

– Я піду з усіма, з ким досі йшов, – тільки й вимовив

урешті.

З усіма в табори пішли розділити гіркий хліб інтернованих

і православні, і греко-католицькі душпастирі. З

отцем Володимиром Ганилевичем, колишнім парохом в

Тисові, всі дороги ті непрості долали його сини, українські

старшини – Іван, Ярослав, Костянтин і Степан. Не

пускав через Збруч єпископ отця Ганилевича, просив залишитися

у єпархії. Та відмовився армійський духівник:

– Там, де мій народ, де чотири мої сини, там і я.

4

Запах поту, немитого тіла й махорки, а ще чадного

вугільного диму від паровоза та загидженого перонного

нужника отцеві Смарагдові геть забивав дух.

Він щомоці пручався крізь сутолоку людську до недалекого

вже вагона, штовхаючись немилосердно, рівно ж

як інші, аби лиш дістатися омріяних тих підніжок, доки

33

не рушить поїзд; у цій колотнечі ніхто не зважав ні на

кого, колотнечі знервованого люду, над головами якого

стояв гармидер, перекритий хіба пронизливим криком

невиспаної дитини. Ще трішки, ще, аби пройти поміж

цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне

і зголодніле стадо, що виривається нарешті на волю з

кошари, безцеремонним і нестатечним людом, який не

зважає навіть на його священицьку одіж. То його хтось

тузоне, то він когось, комусь він наступав на ноги, і так

само йому, аж поки збоку не почувся зойк:

– Батюшко, майте совість…

Отець Смарагд повернув лише голову, бо тіло усе

затисли, і зіткнувся очима з солдатом у формі січового

стрільця.

– Зацідили мені просто в рану, – на перекривленого

від болю обличчі у того промайнула благенька подоба

усмішки.

Раптова злість, довго тамована, прорвала врешті отця