– Странно как-то получается в жизни, - задумливо мовив міністр.
– Одному даёшь всё - и ничего не работает. Другому ничего - и дело идёт.

Тоді встав, пройшовся кабінетом.

– Так и передайте по инстанциям: с Волынью не волынить.

Заходжу до заступника міністра товариша Спіхнуліна. Боже, як я помилявся, думаючи за перших відвідин, що прізвище його прадідам дали невипадково. Та це ж милий, доброзичливий чоловік, який ні про що інше в робочий час не думає, як тільки найліпше вирішити справу. Пригощає нас сигаретами "Мальборо'', які я тоді хіба що у кадрі кіно міг побачити, жваво обговорює, яка поліграфічна техніка для нас найпридатніша.

Місяців через три на нашу станцію прибуло поліграфічне обладнання в контейнерах з написом великими чорними буквами “Бомбей - Камінь-Каширський”. Це обладнання й досі служить газеті.

Щоправда, товариш заступник міністра все ж трішечки обманув. Я просив виділити офсетну технологічну лінію не з фондів України. Інакше, мовляв, на мене вельми розсердиться Держкомвидав республіки, а мені з ним сваритися аж ніяк не випадає-я йому підначальний.

Хоча логіку товариша Спіхнуліна теж неважко зрозуміти: не у Росії ж відбирати техніку. Та це вже тема для іншої розмови.

Траплялося, хабара вимагали нахабно, безцеремонно, не кліпнувши навіть, тільки двозначно усміхнувшись.

Вернуся знову ж до будівництва приміщення редакції. Будинок звели самі, але ж радіаторів опалення самим не виплавити - адже не Китай... Півроку спотикалися об казенні пороги і півроку співають нам таку знайому, аж нудить, пісню:

– У вас непланове будівництво - нема для вас фондів.

Наче піклуюся не про державну установу, не про державне будівництво, а про особисту дачу десь за околицею міста.

Нарешті за чотири дні до Новорічних свят пропонують "фондовий" папірець:

– Можете брати - самовивозом із Брянської області, з Дятлово.

Можна було б і більш знущальну пропозицію вигадати, та важко.

Через чотири дні цей папірець не мати месили. І де Крим, де Рим, де попова груша. Де Камінь-Каширський, а де брянське Дятлово.

І все ж сідаю разом з шофером Віктором Ніщиком в “УРАЛ” - всюдихід. Тисячокілометрова мандрівка видалася не з легких. Після ожеледиці - снігові замети, машини буксують і рвуть мости, на АЗС лиш по десять літрів бензину на руки дають. До того ж уночі зіпсувалась роздатка - і пішов я у таку пору незнаними брянськими полями та перелісками до найближчого села, що ледь підсвічувало десь там похмуре і темне небо.

Добралися-таки, а тут...

Десятки машин чекають по два тижні. Хто зайшов з доброю торбою в збут - під завантаження, а хто із худенькою-хай чекає.

Шофер із ''Запоріжтрансформатора'' надсилає додому телеграму: ''Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу''.

''Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.

Директор''.

А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.

Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:

– Ми обов’язково отоваримо вашу норму.

По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:

– На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.

Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.

Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом...

Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).

Тамара Олексіївна подивувалася:

– Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.

Знову я у Валентини Миколаївни.

– Хорошо, - милостиво зголошується.
– Но вот следующая проблема: в договоре написано “Волынская облсельхозтехника”, а у вас на штампе “Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства”.

Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це - скорочена, що то російською мовою, а на штампі - українською.

– А я не обязана языки всех народов СРСР изучать.
– відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.

Тут уже мене, як мовиться, взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для "понту":

– Я зараз розвертаюсь своїм "Уралом" у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.