Уже першого ж дня, коли після знімання автобус повіз акторів у Ковель, Олександр Прошкін залишився ночувати на річці (від Стоходу його було за вуха не відтягнути), а я забрав на ніч до себе додому Богдана Ступку і Володимира Свербу.

Ім’я Богдана Сильвестровича уже тоді гриміло, його знали й шанували мільйони. Однак у спілкуванні з ним не відчувалося ні крихтини "зоряної" хвороби, зате відчувалася колосальна і всебічна освіченість, непідробна інтелігентність і душевний такт. Оберемок тем переговорили за той вечір та ніч, не зогледілися, як і світанок заглянув у вікно - так і не лягали відпочивати.

Уже проводжаючи до машини, що мала відвезти Богдана Сильвестровича на знімання, я спитав, чи світить, на його думку, у такому шаленому вихорі змін щось Україні?

– Цього ніхто не спинить, - відказав Б.С.Ступка відразу, без вагань та роздумів, як переважене і передумане.
– Світанку ж он не спинити, - кинув поглядом на досвітнє небо.

Через багато років, коли за роль Богдана Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем" на адресу Б.С.Ступки летіли непоодинокі критичні стріли, мені легше було зрозуміти, що думав і чого хотів цей визначний митець сучасності. Бо думав він і чинив, тепер і колись, як справжній український патріот.

А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.

***

Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.

Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.

У "Літературній Україні" щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у “Радянському Поліссі" - на першій сторінці, поряд із заголовком газети.

На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.

– Та як він посмів!
– обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій.
– Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.

Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.

– Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, - з собою я прихопив один із номерів газети "Аргументы и факты".
– Ось свіжа публікація в "Аргументах", яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули доста десяти мільйонів.

У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя... Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років...

А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони "...насмешкой горькою над промотавшимся отцом".

У залі новий спалах обурення.

– Що це за віршики?! Це не наші віршики!
– аж розмахував руками директор одного з заводів.

У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з "віршиками", та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно "не наші", а належать перу Лєрмонтова.

На кілька днів у районі стачало реготу з директора.

Для моєї сім'ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти “пасуть”. Але той випадок таки подивував.

Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.

– Я хочу з Вами терміново зустрітися, - почув у трубці голос опера місцевого КДБ.

– А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.

– У Ваших інтересах не відкладати зустріч, - чи то інтригує, чи то залякує опер.
– Хочете - у КДБ, хочете - у редакції чи деінде.

Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу - мало яку провокацію можуть встругнути.

– Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, - я вийду на тротуар навпроти мого будинку.

Виходжу. Стоїть уже нічний гість - отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, "пасли".

– Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, - зажадав без усяких “цвяхів” опер.

– Зачекайте. Моя компетенція - випускати газету в Камені- Каширському. Призначати чи відміняти мітинги - справа Ради Руху, яка в Луцьку.

– Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.

– Нікуди я не телефонуватиму.

– Ви повинні це зробити, - наполягав опер.
– Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник, але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.

– Нікуди я телефонувати не буду, - з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.