Шукати вирішуємо в долині, біля річки. І наче Бог почув наші слова, до вух долинає тоненький писк кошеняти.

Де воно? Де воно? – кидається подруга.

Але кота ніде не видно.

Та он же! – скрикує Вікушка і аж присідає.
– Воно на тому боці!

І справді, бідолашне кошеня – мале, худе, мокре – борсалося в густому очереті по той бік річки. Хто ж його викинув туди, який нелюд? Адже ж там на кілька кілометрів поле й поле, і жодної хати! Це ж треба було занести й викинути саме сюди, на вірну погибель! То підкинули б уже хоч ближче до людей, може підібрав би хто.

Та часу на роздуми немає. Жага помсти й ненависті до жорстоких незнайомців затьмарює нам очі, і ми щодуху летимо додому. Забігаємо в сарай, очима вишукуючи, чим би можна зачепити кошеня, щоб перетягти на наш берег.

Річка була не дуже широка, кілька метрів усього. Але ж чим ти його зачепиш?

Погляд падає на сачок, що стоїть у кутку. У нього довжелезна масивна ручка і сітка на кінці.

О! Те, що треба! – скрикую я.

Летимо назад. Та виявляється, що не така вже річка і вузька, як нам здалося спершу. Сачок важкий, не слухається й не дістає до того краю. Та й кошеня не буде просто так лізти в нього.

Знову біжимо додому й хапаємо тихцем зі столу кілька шматків ковбаси.

Зголодніли, дітки? – питає матуся.

Умгм… - мугикаю я, затиснувши в кулаці ковбасу, і боком вибираюсь на вулицю.

То сядьте та й поїжте! – гукає мати вслід, та ми її вже не чуємо – мчимось, аж вітер у вухах свище.

Але кошеня не хоче лізти у сачок навіть за ковбасою. Знай собі верещить несамовито. Вікушка, бідна, аж посиніла з важким дрючком у руках – стоїть на кормі чийогось човна, балансує, намагається дотягнутися до тваринки.

Мене бере злість. Я починаю підзивати очманілу від страху кицьку.

Киць-киць, а йди сюди! А ковбаски тобі, а смачної, а с…

Та кошеня не йде. Зробило спробу полізти по очеретах, та не втрималося, впало в воду, запрацювало шалено лапами, у паніці забилося в кущі й закричало дико.

У нас опускаються руки.

Що робити? – ледь не плаче подруга від безсилля і відчаю. – Ми ж хотіли подвиг…

Треба плисти на той бік, - кажу рішуче.

І хто ж це зробить? – питає Вікушка.

По її очах бачу, що це буду я.

Але ж вже серпень, вода не дуже тепла, та й день не занадто сонячний видався. До того ж, якщо мати дізнається, що я робила без її дозволу, то можу тільки уявити, що мене чекає.

Я не можу мочити одяг, - роблю відчайдушну спробу відтягнути неприємну мить.

Так ти роздягнешся! – звеселіла подружка.

Приречено зітхаю й починаю стягувати шорти й майку. Боязко ступаю в густий намул. Ногу миттєво затягує углиб, я з жахом бачу десятки п`явок, що снують навколо неї.

Дай мені капці, - тремтячим голосом прошу я.

Вікушка подає, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Взуваюсь, роблю другу спробу. Не легше – ноги затягує в намул ще глибше, а витягти їх важче, бо треба ще слідкувати, щоб не залишити капці в річці навічно.

Вертаю назад.

Погляд мій падає на половинку колоди, що плаває біля берега. Зверху на ній надломлена гілка. Мені на думку спадає, що можна б сісти зверху на колоду, а за гілку триматися, і так, не замочившись навіть, доплисти до кота.

Вікушка також підтримує мою ідею.

Та в думках все завжди легше, ніж насправді.

Коли я сідаю на ту колоду з горем навпіл і хапаюсь обома руками за гіллячку, вона перевертається і я опиняюсь в болоті. Подруга регоче, як дурна.

Нічого не виходить! – кричу я, борсаючись у трясовині. – Доведеться плисти так – я буду триматись за колоду, як за надувний матрац однією рукою, а іншою – гребти.

Якось стрибаю з човна на середину річки, щоб не торкатись ногами противного дна, Вікушка подає мені колоду. Підпливаю до протилежного берега. Ось ще трошки. В очах подруги непідробний захват і передчуття перемоги. Та марно. Біля цього берега також намул. Я не можу наблизитись до кошеняти. А воно вже майже й не нявчить.

– Кицю, кицю! – я благаю його, як тільки можу, вкладаю в голос всю ніжність і ласку, на яку здатна.

Та нічого не вдається.

Я плавала хвилин сорок. Вже губи посиніли, а потім стали фіолетовими, тіло вкрили дрижаки. Велика чорна хмара затулила небо, зірвався пронизливий холодний вітер, збурював гребінці на дзеркальній поверхні води. Збиралося на дощ.

– Я вилажу, - тихо промовляю я й починаю підгрібати до човна. – Кинь мені капці.

Я ж бо їх скинула, коли стрибнула в річку, щоб не загубити.