Шушик захопилася думками і не помітила, як до неї підійшов Саркіс. Вона схаменулася, коли хлопець висипав перед нею цілу жменю блискучих чорних камінців.

— Ой, які гострі!.. — з перебільшеною радістю вигукнула дівчина. Але, зустрівши суворий погляд Ашота, згадала про колективну ухвалу бойкотувати Саркіса і замовкла.

— Ось вам… не камінь, а бритва! — хвалив свою знахідку Гагік, піднімаючись до друзів знизу.

Ашот розбив знайдений Гагіком кремінь, і скалки вийшли справді гострими — кінчики, як голка, а ребра, як ніж.

Саркіс постояв, подивився на все це і, нервово пересмикнувши плечима, відійшов убік. Ашот вдав, що не бачив ні Саркіса, ні принесених ним кремінців. Він захопився роботою: надрізував стріли, вставляв крем’яні скалки і обв’язував кінці нитками. Скінчивши, захоплено підвівся.

— Ну, тепер спробуємо. А ти куди?.. — звернувся він до Гагіка, який і собі підхопився з місця.

— Я? Збирати дичину, яку ти вб’єш.

— А я збиратиму дичину, яку вб’є Асо, — весело підхопила Шушик.

Жартівливий настрій товаришів гнітюче вплинув на Саркіса. Він стояв осторонь похнюпившись і думав, що робити далі, як повестися з друзями…

Дерев’яна зброя, зроблена хлопцями, викликала в усіх якусь впевненість, сповнила їх новими силами. Це не жарт — у них тепер були луки й стріли, як у первісних мисливців.

Ашот раз у раз торкався рукою довгого лука за плечима, ніжно перебирав пальцями його тугу тятиву, що дзвеніла, як саз, і не переставав захоплюватись. Хлопець сам собі здавався доісторичним мисливцем, безстрашним і спритним. Прямуючи попереду, він час від часу розсував кущі, оглядався на Шушик, яка йшла за ним, і думав: «Тепер ти, руденька, побачиш, який я!»

З-під самісіньких ніг хлопців раптом з писком вихопилася вільшанка і знову сіла кроків за десять від них. Ця пташка дивно літає: пролетить дев’ять-десять кроків і сідає. І завжди в кущах. Кущі — її житло і фортеця. Короткі перельоти стали звичними для неї.

Вільшанка сиділа і, трусячи хвостом, стурбовано пищала. Не встигла вона злетіти знову, як Ашот, припавши на коліно, сильно натягнув тятиву і пустив стрілу. Пташка каменем упала на землю.

Хлопці зчинили такий крик і гамір, наче вбили козулю чи якогось великого птаха, принаймні не меншого за дику індичку.

Ашот стояв, тримаючи вільшанку в руках, і щасливо посміхався.

Асо урочисто підійшов, поклав до ніг Ашота свій лук і поважно відступив.

— Ні, ні, не здавайся! — вихопилося в Шушик. — Ще невідомо: можливо, ти більше настріляєш.

Побродивши в кущах і вистрілявши всі стріли, хлопці переконалися, що полювання навіть із зброєю — не така легка справа!

— Ох, спина болить, так важко нести дичину! — зігнувшись, скаржився Гагік, нишком підморгуючи Шушик.

За його спиною теліпався на мотузочці їх єдиний мисливський трофей — маленька пташка.

Як реагувати на це Ашотові? Лишалося тільки проковтнути глузування. Але проковтнути те, що трохи згодом зробив Асо, було важче.

Знайшовши кілька випущених ними стріл, пастух «прямим влучанням» убив ще двох вільшанок.

— Ура-а! — стрибаючи від захоплення, крикнула Шушик. «Чому, коли я вбив, вона не раділа?» — мимохіть подумав Ашот і від цієї думки ще більше засмутився.

В печері хлопці обскубли свою здобич і засмажили її на вогнищі Бойнах одержав свою порцію в сирому вигляді.

— А Саркісові?.. — несміливо запитала Шушик.

— А хто позбавляє його їжі, що ти так турбуєшся? — розсердився Ашот. — І взагалі, ти мене порядку не вчи, я його сам добре знаю. У мисливців такий звичай: навіть з ворогом розділи свою здобич… Хай іде сюди, і будемо їсти всі разом, та й сказати мені дещо треба…

Перед Саркісом на сухе листя поклали його частку, хлопець засоромився, почервонів, але їжу взяв і з’їв. У нього навіть піт виступив на чолі від хвилювання. Саркіс підвівся на повний, зріст і відкрив рота, збираючись щось сказати, може, переконати колектив, що постарається виправитись… Але у нього не вистачило хоробрості. Не вистачило сили подолати своє хворобливе самолюбство. Та й Ашотова чванливість не подобалась йому. Щоб приховати свою ніяковість, Саркіс неприродно закашлявся, кинув камінець у провалля і вдав, що його не дуже цікавить, якої думки про нього товариші. Проте всі відчули, що на душі в хлопця лежить великий тягар.

Про найдорожче для Ашота

Увечері всі, як завжди, сиділи біля вогнища й жваво розмовляли. Згадали, що сьогодні Ашотова черга розповідати казки. Однак той сказав, що збирається провести збори. «Які збори? Що за збори?.. Невже й тут, в ущелині, ми не уникнемо їх?» подумав Гагік і вже хотів запротестувати, але не встиг: Ашот почав говорити.