— Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот.

— Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік.

— Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?

— Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…

Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.

— А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?

Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.

Ашот знову почав:

— Про що тебе питають, про те й кажи. Як нам бути з цим… цим?..

Та хлопці не встигли домовитись. У печеру зайшов Асо, за ним — Саркіс з великою гіллякою.

— Отак… Тепер ти працюватимеш нарівні з нами. А то на що це схоже? «До хліба ближче, від справи — далі», — як сказав би мій дід. — Цього разу Гагік говорив незвичайно серйозно. — А тепер сідай і слухай наші вітальні промови.

— Які? — обережно переводячи погляд з Гагіка на Ашота, запитав Саркіс.

— Які? Про тебе, про твого батька… Правильно? — повернувся Гагік до Ашота. — Починати?..

Це добре. Виходить Гагік на боці його «методу». А Шушик? Ашот допитливо глянув на дівчину і, зрозумівши її мовчання як згоду, почав:

— Саркіс! Ти пишаєшся своїм батьком і собою. Але тут є одне непорозуміння, і ми хочемо пояснити тобі, щоб ти бачив речі такими, які вони є насправді. Ми хочемо, щоб ти переконався в тому, що, наприклад, пастух Асо на кілька голів вищий від тебе.

Саркіса ці слова вразили.

— Асо?! — хрипким голосом перепитав він. — Ось хай ми тільки вийдемо звідси…

Він міцно стиснув кулаки, але, помітивши злий погляд Ашота, зразу принишк і опустив очі.

— Так, Асо!.. Ось послухай і ти сам пересвідчишся. Асо, розкажи, будь ласка, чого в цьому році ви так бідно живете. Адже твоя мати — доярка на фермі, ти — пастух, а батько відомий тваринник. Розкажи, хто такий безсовісний, що зробив вам лихо?

Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити».

— Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив.

— Я? — Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. — Я помер би того ж дня, в який зробив це, — сказав він з гідністю.

— Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? — спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо.

Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити.

— Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і — небо цьому свідком! — повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту — шістдесят п’ять овець.

Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?»

Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам — ні…

Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми.

— Говори далі.

— Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець — продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? — несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри.