— Боюсь, щоб не вдався він до своїх нотацій, — прошепотів Гагік на вухо Шушик.

— А ти можеш уявити збори без повчань, без критики? — раптом запитав Ашот. — Як на тебе, то ти на зборах анекдоти розповідав би…

— Ашот, ти ж…

— Що? Сиди й уважно слухай. Якщо вже ви обрали мене, то, будь ласка, не вчіть…

І Ашот розпочав «збори» офіційним тоном, з притаманним йому піднесенням. Та хіба він міг зробити інакше, коли вважав, що тільки так — повинні говорити керівники?..

— Друзі розпізнаються в біді. Так сказано в нашому мудрому прислів’ї, — почав Ашот. — Справді, тільки тут, в ущелині, потрапивши в біду, ми першого ж дня узнали одне одного краще, ніж за сім років у школі…

Ашот навіть не дивився на Саркіса, але той зрозумів, що йдеться насамперед про нього. Опустивши голову, хлопець мовчки дослухався до слів Ашота.

— Що ти кажеш? Навіщо ж дружити з людиною, яка не може бути другом? — моргнувши на Саркіса, сказав Гагік.

Саркіс побачив і це, але знову змовчав.

— Я так розумію дружбу, — вів далі Ашот, — коли кажуть «люби товариша», «будь відданим друзям», то це, мені здається, не солоденькі слівця, а вимога життя. Якщо між нами буде товариська любов, ми не пропадемо ні в холоді, ні в голоді. В небезпеці захистимо одне одного, підбадьоримо… Кожен з нас сам по собі загинув би тут, в Барсовій ущелині, без вогню, без їжі… Та хай навіть буде все в людини, вона не переживе самотності. Отже, дружба — це не пуста вигадка, а велика сила, яка збільшує завзяття людини в боротьбі з природою. Особливо тут, в ущелині, нам потрібні міцні товариські взаємини. Без допомоги товаришів ніхто з нас не зможе вижити тут, не зможе пробитися на волю. Тому я й порушую це питання і хочу розповісти вам дещо про товаришування.

Ви знаєте, що на кочовищах біля нашої ферми мало води. Одного засушливого року висохли всі джерела, які тільки були там, і пастухи почали носити воду з Голубого озера, що на вершині нашої гори. Цього літа я два тижні пробув там з пастухами. Піднімався до озера, лягав — прямо серед квітів на березі і що-небудь читав, а іноді кидав камінцями в диких качок, що сідали на воду.

Було вже холоднувато. Вранці траву вкривала паморозь. Азербайджанські пастухи казали: «Гуйрух народився, час повертатися з кочовища». Правду кажучи, Асо, я не розумію, що це за «гуйрух» і чого, коли він народився, треба залишати красиві гори і опускатися в міжгір’я.

У присмерку печери блиснули зуби Асо:

— Так і мій батько каже. Гуйрух — це зірка. Батько мені показував її. Яскрава така. Коли ця зірка надвечір з’являється в небі, ночі в горах стають холодними. Побачать її азербайджанські пастухи — на другий же день складають свої палатки і спускаються вниз… Ну, а далі? Розповідай далі.

— Так от, коли з’явилась на небі ця зірка, почали збиратися в дорогу азербайджанці, а за ними й мій.

Пішли ми з матір’ю востаннє до Голубого озера по воду. Раптом чуємо в небі курликання. Подивились: цілі зграї журавлів летять з півночі на південь. Один побачив зверху озеро, відокремився від зграї і сів на березі. Помітив це другий — і за ним. Спустився, низько ширяє над озером, кричить, кличе товариша — нічого не допомагає… Сів той, перший, на березі недалеко від нас і жалібно курликає. Чи то він захворів у дорозі, чи знесилився від довгого перельоту, не знаю.

Другий журавель розгубився: летіти йому за зграєю чи залишитися з товаришем? Він знав, звичайно, що зграя вже по той бік гір, що йому не догнати її. А сам куди він полетить? І хворого товариша не покинув, сів біля нього.

Ми набрали води і пішли назад. З кочовища не видно Голубого озера, але до півночі чути було крик журавля. Який з них кричав? І чого він хотів?..

Вранці приїхали колгоспні вантажні машини по нас, та хіба я міг поїхати? Я сказав, що хочу нарвати черемхи, і побіг до озера. Чую — кричить, кричить журавель. Дивлюсь — здоровий стоїть над хворим, намагається підвести його дзьобом, курличе, майже стогне, просить летіти разом з ним, — може, й доженуть удвох зграю…

Довго не міг я піти звідти. Лежу на березі озера й очей з них не зводжу, а у вухах їхній журливий крик стоїть. Тільки ввечері повернувся я назад. І ще довго вчувався мені крик журавля, який віддав себе в жертву заради товариша… Ішов я та й думав, що серед нас є люди в тисячу разів розумніші, свідоміші за цього журавля, але не кожен зможе віддати своє життя за друга, як де зробив безсловесний птах…

— Ну, а потім, що було потім? — нетерпляче запитала Шушик. Її дуже схвилювала розповідь. — Вдалося їм полетіти?

— Не знаю, я більше не ходив на гору. Але згодом, коли випав сніг, один пастух розповідав товаришам, що бачив на березі Голубого озера багато довгого пір’я, наче лисиці розірвали якихось птахів.

Всі були вражені розповіддю Ашота. Кожен думав про те, які віддані серця бувають на світі!..

— Черга моя чи… — Гагік подивився на Саркіса.

— Його, але йому нічого розповісти нам. Розказуй ти, — грубо кинув Ашот і відвернувся. Шушик докірливо глянула на нього.

— Гаразд, розкажу. Цього літа, як ви знаєте, я їздив у Шахалі, в піонерський табір. Знайшли ми в лісі дупло, а в ньому — гніздо диких бджіл з медом. Та ще й з яким медом! Каплі його так блищали на сонці, як алмази.