— Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі.

Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!»

А Саркіс? Він зігнувся під несподіваним нападом і мовчки слухав, опустивши голову. Обличчя його лишалось у затінку, і важко було зрозуміти, яке враження справляють на хлопця «пудові слова» їхнього ватажка.

Ашот замовк, щоб перевести подих, а потім знову почав:

— Мій батько каже, що істина хворіє, але не вмирає… Звичайно, кінець кінцем, Верховний Суд відмінить неправильне рішення. Але як можна було?..

Саркіс мовчки слухав. Уперше в житті заворушилось у ньому щось схоже на почуття сорому — почуття, раніше зовсім йому не знайоме. Було соромно за нечесні справи батька, за те, що він, Саркіс, закривав на них очі, пишався становищем свого батька, користувався нечесно здобутими грішми. Але, роздумуючи, хлопець намагався виправдати себе: не міг же він, зайнятий своїми уроками, знати про те, що робить батько! До того ж усе це робилося крадькома. А проте соромно. Правда, хвилини каяття змінювались почуттям упертого протесту. Як може Авдал бути кращим за його батька Паруйра, відомої на все село людини, а Асо, цей простий пастух, — вищим від Саркіса?

Та як би там не було, які б суперечливі думки не стикалися в його голові, «непедагогічний» метод Ашота трохи вплинув на хлопця. Товариші кинули йому в обличчя гірку правду, і, здається, фальшива гордість Саркіса почала розвалюватись, мов збудована на піску хижка. Розвалювалась і його зарозумілість. Тепер ні на кого він не зможе дивитися згорда.

Про те, яким прикрим буває становище людини, що опинилася поза колективом

Коли подивишся зимою з вершин, що оточували Барсову ущелину, вниз, на долину Араксу, то здається, що вона завжди повита туманом. Але там, де отаборились юні мандрівники, повітря було чисте й прозоре, небо спокійне, а сонце яскраве. І коли б не страх перед голодною смертю, який ятрив серця замкнутих серед кільця гір полонених, вони могли б відчувати насолоду, якої зазнав кожен, хто піднімається з рівнин у гори.

Вийшовши якось з печери, хлопці попрямували в Масруп — так назвали вони місце в тріщинах скель, де недавно Асо знайшов рясні кущі шипшини. Не так легко дістатися до того клаптика землі, закритого важкопрохідними скелями, але іншого виходу не було — треба знову шукати їжу…

Саркіс стояв біля входу в печеру і дивився вслід товаришам. Ніхто не покликав його, ніхто не обернувся. А втім, ні, Асо обернувся і свиснув до Бойнаха.

Навіть собаку покликали, а його — ні.

Минає вже третій день, як ніхто не сказав йому жодного слова. Кожного ранку всі йшли збирати ягоди, увечері повертались і, як правило, давали Саркісові його частку. Щоразу він вирішував не брати цієї пайки, але голод примушував відкидати самолюбство і гордість. Побачивши їжу, хлопець забував про дану перед тим клятву і брав кожну порцію з якимсь новим почуттям. Можливо, це було почуття сорому, яке почало прокидатися в нього.

Товариші поверталися з своїх походів знесиленими, проте цілими вечорами сиділи біля вогнища, по черзі розповідали казки, а то й сміялися з жартів Гагіка, часом малодотепних, а часом і вдалих.

Саркіса вони наче не помічали. На нього ніхто не звертав уваги, ні про що не запитував його.

Сам Саркіс був не з говірких, за що його й прозвали в школі «говоруном по п’ятницях». Тепер же мовчання було для нього гірше за смерть. Саме тепер він відчував гостру потребу розмовляти, просто весь час балакати й слухати. Який жахливий стан, коли з тобою не розмовляють!..

Кілька разів хлопець намагався втрутитися в розмову, але ніхто йому не відповідав. Він мало не плакав від образи. А коли одного разу пішов і приніс звідкись плоди терну, їх у нього не взяли. Відвернувшись, хлопці продовжували свою жваву розмову, ніби його й не було в печері.

І без того невеселий, зараз, лишившись на самоті, Саркіс зовсім засумував. І вперше в житті хлопець відчув, який це жах бути самотнім.

… Цього разу Саркіс вирішив піти сліпом за товаришами в Macpvn. Проте близько підходити не наважився, бо напередодні хлопці відвернулись од нього, коли він спробував піти разом з ними.

Юні мандрівники збирали шипшину. Іноді з-під листя вилітала злякана вільшанка, і тоді у кожного мимоволі виникала думка, як би підбити цю пташку. Раніше Ашот підкреслено спокійно поставився до удачі Асо, коли той уміло спіймав вільшанку. Проте й товариші і він сам не могли забути, яка вона була смачна. А від шипшини — що за користь? М'ясо, тільки м’ясо дасть їм силу пробити звідси дорогу! Треба знайти спосіб добувати м’ясо.

— Ну, ти при Шушик хвалився, що зробив пращу, а де ж твоя здобич? — запитав Ашота Гагік, ніби вгадавши думки товариша.