ПОДВИГ ЧАМБАРА

Голос Камо не долинув до товаришів, але вони помітили, що Чамбар тривожиться. Собака скавучав, неспокійно кружляв у човні, нарешті вистрибнув на берег і кинувся у вузенький прохід, який проклав у очереті Камо.

– Камо з небезпеці! – пополотнівши, вигукнув Армен. – Я вірю в чуття собаки.

– Чи не впав він у озеро? – здригнувся Грикор.

– Може, йому потрібна наша допомога?

– Що це ти вигадав! Камо такий сильний і спритний, з ним нічого не станеться, – підбадьорюючи себе, сказала Асмік.

– Ходімо, Грикоре! – гукнув Армен і почав пробиратися крізь очерет по слідах Камо.

Грикор рушив за ним.

А вода була вже Камо по шию, давила на груди, на спину. Хлопчикові здавалося, що він затиснений між двома залізними плитами. Вони стискають його дедалі сильніше, заважають дихати. Ще трошки – і він задихнеться… Камо вже більше не міг навіть кричати, тільки ледь-ледь стогнав. Руки його помалу слабшали, а пальці, що стискали очерет, вже не слухались.

В цю мить хтось міцно схопив його ззаду за рукав біля плеча і потягнув угору. Відчувши за своєю спиною жорсткі лозини очерету, Камо, зробивши зусилля, перевернувся, притиснувся до них грудьми, підтягнувся і ліг на них животом. «Як вчасно прийшов Грикор!» – промайнула радісна думка.

Лежачи на очереті і потроху опритомнюючи, Камо з безмежною вдячністю прошепотів:

– Спасибі, Грикоре, милий… як вчасно ти прийшов! Хвилина – і я був би на дні. Підтягни мене ще трохи.

Відповіді не було. Камо з зусиллям підвів голову і раптом побачив перед собою великі сяючі очі собаки.

– Чамбаре… рідний!… – охнув Камо. – Це ти, Чамбаре?… А я дякую Грикорові…

Чамбар радісно гавкнув і лизнув Камо просто в губи.

В очереті забулькала вода. На допомогу товаришеві поспішав, з великими труднощами продираючись в заростях, ковзаючи і падаючи, Грикор.

– Камо, рідненький, що з тобою?… – мало не плачучи, кричав він.

За Грикором ішов Армен.

Удвох вони підвели Камо і відтягли його в глиб острівця, де очерет був густіший і опора надійніша.

Наламавши очерету і зробивши з нього горбочок, хлопчики посадили на нього Камо і самі сіли поруч.

– А ти таки добре викупався, – сказав Грикор, стягуючи з Камо мокру сорочку і даючи йому свою, суху. – Ти ж зовсім під водою був! Як ти тільки вибрався?

Камо, замість відповіді, ласкаво мотнув головою в бік собаки.

– Чамбар? – здивувався Грикор. – Ану, мій собако, йди сюди, дай твою милу морду!

І Грикор, обхопивши голову собаки, поцілував його.

А Чамбар захоплено махав хвостом, і стільки радості було в його розумних очах, ніби він розумів, що говорять про нього, хвалять його…

«ВОДЯНИК»

– Ну, а як же ти… – почав був Армен, але страшне ревіння «водяника» перебило його.

Хлопчики, збліднувши, підвели голови.

Ніби схвильоване вибухом, що стався в його глибинах, озеро сколихнулося. В самому центрі його виникли і, повільно розпливаючись, пішли до берегів великі водяні кола.

– Вода розверзлася – наче печера відкрилася, – пробубонів Грикор, ледве ворушачи посинілими від страху губами.

– А ти побачив що-небудь? – запитав Армен у Камо.

– Водяний стовп вирвався з озера…

Вони розмовляли пошепки, наче боялися, що хтось їх почує.

А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламінго на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.

Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, вода відкрилася печерою Разом і цікавість, і жах охопили їх. Нестерпно довго тяглися хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.

– Візьми апарат, Армене, і приготуйся.

Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:

– Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.

Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, «водяник» затих і причаївся. Грикор не витримав:

– Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, – сказав він. – Ходімо!

– Вона хоробріша за тебе, – вколов його Камо. – Тебе самого, мабуть, страх бере, от і хочеш піти.

Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи й вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.

І раптом знову стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загриміло, і жахливий голос «водяника» сколихнув повітря.