– Ти, Анаїд, нам про птахів розкажи, – перебив її дід Асатур, – про Зангу ми все знаємо.

– Так от, – вела далі Анаїд, – я ж і кажу, що коли я була дівчинкою, у нас тоді був великий очерет. Щовесни до нас зграями прилітали і гніздилися в очеретах перед нашим будинком різні птахи. А ми збирали яйця і дома у себе квочок підсипали, пташенят виводили. Бувало, що й пташенят ловили, і вони зростали у нас дома. На кожному подвір’ї у нас бігали дикі качки і гуси.

– Виходить, що приручати диких птахів можна? Це не вигадка? – запитав Арам Михайлович.

– Та яка ж це вигадка!… Ми просто підсипемо квочку – вона і виведе пташенят. Вилупляться, розплющать очі, курей побачать, людей… Бачать, що курчата не бояться людини, то пташенята і самі не втікають, ходять за квочкою, їдять прямо з рук, отак і стають свійськими.

– Це вплив людини, – сказав Арам Михайлович. – Створюючи нове оточення для птахів, людина поступово заглушає в них дикі інстинкти, змінює їх на свою користь… І ось Анаїд якраз і зачепила одне принципове питання: змінюються чи ні спадкові властивості?

Присутні з цікавістю слухали Арама Михайловича. Анаїд опустила голову, зніяковіла. А вчитель, який в той же час був одним із сільських агітаторів, скориставшись із слушного моменту, заговорив про мічурінську науку.

– Так, це питання принципове, – повторив він. – Що говорять наші радянські вчені? Мічурін і його послідовники? Вони говорять, що успадковані властивості можна змінити. Створи нове оточення для рослин і тварин, впливай на них, і ти можеш змінити їх властивості так, як тобі буде потрібно. І нові, корисні для людини властивості рослин, тварин стануть спадковими і передадуться, зміцнівши, наступним поколінням. У радгоспі «Караваєво», Костромської області, радянські вчені разом з колгоспниками-тваринниками протягом десяти-дванадцяти років вивели по мічурінському методу найпродуктивнішу в світі породу рогатої худоби. Корови радгоспу, що дають по тридцять – сорок пудів масла на рік, залишили давно далеко позаду пресловутих американських чемпіонок.

– Сорок пудів масла? Ого! – здивувався Грикор.

Учитель зробив паузу і поглянув на своїх слухачів. У їхніх очах він немовби прочитав думку, яка схвилювала всіх: «Чи будуть коли-небудь у колгоспі Лчаван такі корови?»

– Люди за десять років таку породу вивели! А хіба ми не можемо організувати ферму і вивести пташенят? – розгарячився Камо.

– Маючи в своїх руках зброю мічурінської науки, ви, звичайно, можете здійснити свій намір. Розповідь Анаїд переконала мене, що такого роду задачу ми зможемо вирішити тут, у себе, власними силами. Тільки ви мусите добре вивчити літературу по птахівництву – вона в нас є – і діяти за вказівками районного птахівника. – Що ж, починайте! – і, помовчавши трохи, Арам Михайлович додав: – Тільки з однією умовою: частину пташенят восени ви випускаєте на волю. Треба повністю відшкодувати збитки, яких ми нанесли природі, збираючи яйця диких птахів.

– Неодмінно, Араме Михайловичу, обіцяємо! – хором відповіли діти.

– І щоб більше гнізда не руйнували – хай це буде вперше і востаннє.

Люди потроху розходились. Залишились юні натуралісти та дід Асатур.

Камо ледь стримував свою радість.

– Тепер нам треба зібрати квочок і дістати в колгоспі інкубатори, – сказав він. – Та готова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

– Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори. Треба щоб хтось із вас поїхав до районного центру і купив там акумуляторні батареї. Ось вам на витрати. Учитель вийняв із шухляди стола гроші і дав їх хлопчикові.

Камо густо почервонів.

– Ми самі, Араме Михайловичу… – пробубонів він.

– Нічого, нічого, бери. Чи ви не хочете мене в компаньйони по фермі прийняти? – засміявся вчитель.

– Акумуляторні батареї дають мало тепла, ні до чого вони. Хіба не краще зігрівати інкубатори звичайною гасовою лампою? – несміливо висловив свою думку Армен.

– Лампою буде важкувато… Температура повинна бути рівномірною, а лампа то яскравіше розгориться, то погасне. Якщо треба, дістанемо кілька акумуляторів, з’єднаємо їх у батарею і енергії буде більше. Коли інкубатор невеликий, його можна зігріти акумулятором.

– Так, але енергії акумуляторів вистачить всього на кілька днів, – заперечив Армен.

– Це вірно. Тому нам треба мати напоготові кілька акумуляторних батарей. Почне в інкубаторі спадати температура – зразу ж можна буде підключити заряджену батарею. А вже використані нам і трактористи зарядять.

– Араме Михайловичу, а вішап? – запитав Армен.

– Надішлемо листа і знімок до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, пришлють геолога. Поки що в години вільні від навчання влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що це вам удасться.

Діти погодилися з учителем. Але і в ці, і з наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» – думав він.

Діти розійшлися у веселому настрої. Та не встигли вони вийти за браму, як Арам Михайлович гукнув їм:

– Я забув запитати вас про головне: де ж плаватимуть ваші качки і гуси? Адже ж їм вода потрібна!

– Так, – задумливо відповів Камо, – це вірно, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це й на думку не спало. Може, вирити невеличкий ставок і наповнити його водою з нашої річки?