Він підвівся і дбайливо уклав бороду за пазуху. Підвелися й діти.

Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Ще з весни Анаїд доглядала за птицею від колгоспного правління, і тепер вона була штатним працівником «дослідної птахівницької ферми».

– Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? – запитав Камо.

– І що-небудь поїсти, – тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

– Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! – гукнув навздогін йому Камо.

– Заодно нам треба буде оглянути гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду… – замріяно сказав Армен.

– Вода?… Вода – мрія. Наші діди помирали із словом «вода»… Легко сказати – «знайти воду». Піди знайди! – безнадійно махнув рукою дід Асатур.

– Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори, чи знайдемо ми там джерела, що дають воду озеру Гіллі? – запитав Армен. – Як ти гадаєш, дідусю?

– Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? – розсердився старий мисливець. – Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне – водяну жилу знайти, перехопити… А от – нема!

– Все «нема» та «нема»… Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

– А вірьовки? – запитав Камо.

– Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Вилаяли та й усе. Та найважливіше я приніс – тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! – і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: – Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

– От молодець! – засміялась Асмік. – Здогадався.

– А кирку ти навіщо приніс? – запитав Грикора дід Асатур.

– Вчені без кирок по горах не лазять, – відповів той серйозно. – Не бачив хіба?

– Ну, годі, – скомандував Камо. – Ходімо!

Так почався їхній перший підйом на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару – Бджолиної скелі.

«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»

Здавалося, всі кольори райдуги відбивалися в цьому величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.

Діти зупинились і, мов зачаровані, милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленій траві. Жовті, з довгими пелюстками-віями, нарциси опустили, наче соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. Жовта квітка видихала п’янкі пахощі, які в горах називають «ладановими». Поряд з нею росла квітка «масляна», з блискучими, наче маслом вимащеними пелюстками. Забобонні старенькі бабусі кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кущами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.

Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями. Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.

– Бачите ці звичайні листочки? – запитав дід. – Ми називаємо їх «бичачий язик». На яку б рану ви їх не поклали – зразу ж загоїться. Було якось зі мною – зі скелі впав, руку розбив. Оцими листочками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву – визріє, прорветься. Звариш, даси хворому – ядуха мине, як рукою зніме. Он як!

Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.

– Багатьом людям врятували життя ці квіти! – розповідав дід Асатур. – Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу, – не хотів кидати убитого оленя. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка – померла б людина.

– А як же йому квітка допомогла? – запитала Асмік.

– А просто: заварили, як чай, дали випити гарячим, – спотів, врятувався.

– Як добре тут! – вигукнула Асмік. – Давайте роззуємось та побігаємо!

І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.

Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.

– Чи це не «кров семи братів», дідусю? – запитав Камо і побіг до квітки.

Кинувся до квітки і Армен. Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік, зупинився.

– Я зірву її, я! – І Асмік обережно з корінням висмикнула квітку з землі. – Я посаджу її дома. Яка чудова!… Це справді кров семи братів, дідусю?