Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було жодної краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил, і вона була голодна, а дорога була далека… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Це він шумить, вирує і клекоче… А ця дівчина, Каріне, рукою махнула: «Хіба мало чого кажуть. Яке там пекло! В скелі, мабуть, гурчить вода. Піду погляну. Знайду воду і дітей напою, врятую». І ця відважна дівчина взяла глечик і видерлася на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди – там пекло!» – кричали услід їй жінки. А Каріне не слухала: смілива була, та й не давали їй спокою діти- пити хотіли, плакали.

А в печері – дев… Побачив дев Каріне, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших дітей, що вмирають… Дозволь, дуже прошу тебе!» – сказала Каріне.

Тоді дев заклацав зубами і зареготав. Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно.

«Ось я зараз покажу тобі воду!… Ти мої таємниці взнати хочеш? Зажди-но, я тебе на поталу орлам віддам!» – заревів на неї дев І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Це йому дуже легко зробити. Захоче – рукою небо дістане.

Жінки, які сиділи під деревом, схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця. На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити – це не в млин!…

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шепотіла схвильовано:

– Яка смілива Каріне, яка добра!…

– Ні, дідусю, про пекло і говорити нема чого. Яке пекло, що це ти вигадав? – похитав головою Армен. – По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Століття тому по нашій країні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, а населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево росло і все вище піднімало глечик. І, коли люди нарешті побачили його, він був уже старий і негодящий, а дуб – високий, як зараз.

– Так воно й було! – весело заплескала в долоні Асмік. – І дев тут ні до чого.

– Як це – ні до чого? А це що? Бачиш, як він розсердився? – І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над Чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, одразу потемніло, зібралися чорні хмари, загримів грім. Ущелини подесятерили і гулко повторили його.

ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони сховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку ущелини по Чорних скелях виступало кілька паралельних довгих карнизів, ніби зморшки на лобі у старої людини.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

– Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

– Стежечка ця посередині скелі обривається. А он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів.

– Ну, тоді за мною! – скомандував Камо і легко, як дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним рушили Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

– Не йдіть, діти, потрапите чортам у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? – з переляку закричав дід і побіг вперед, намагаючись зупинити дітей.

– Дідусю, ти межу переступив, межу! – вдаючи переляканого, підвів руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його дрижали, і він міг лише вигукнути услід дітям:

– Вниз не дивіться – голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки зустрічалося багато впадин і печер – притулків диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх: ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

– У мене серце мало не вискочило!

– Нога моя, негідниця, заважає, – сумно виправдувався Грикор.

– Іди обережніше, – просила його Асмік. – А то за ручку поведу.