– Вірно, вірно! – підтримав бабусю Армен.

– Отже, так і зробимо. Асмік, збирай школярів! – наказав Камо.

***

Побачивши заклопотаних Камо і його товаришів, школярі відчули, що трапилося щось погане. Та й Грикор був похмурий.

– Що сталося? – тривожно запитували вони.

Камо коротко повідомив про те, що трапилося на фермі.

– Для врятування життя гусенят ви повинні по кілька годин тримати під пахвами яєчка, – сказав він.

Ця незвичайна пропозиція спочатку всіх вкрай здивувала. її ладні були сприйняти за жарт.

– Це як? Стати квочками? – запитала одна маленька насмішниця і пирснула.

Всі засміялись.

Але тут схвильовано заговорила Асмік:

– Треба поспішати, треба поспішати! Не можна запізнюватись – адже там умирають маленькі, безпорадні пташенята! Благаю вас… Голос у Асмік затремтів.

Неспокій, що охопив Асмік, передався всім. Школярі, які хвилину тому весело жартували, посерйознішали.

– Ну, чого ж ми чекаємо? – пролунав дзвінкий голос Аракс. – Ходімо, ходімо рятувати гусенят!

Діти кинулися до колгоспного сарая.

– Будьте обережні, не роздавіть яєчка у себе під пахвами, – попереджала всіх Асмік. – Якщо не вилупляться – не втрачайте надії: можуть трохи запізнитися.

– Горе тому, хто розчавить яєчко з пташеням! – грізно супив брови Грикор.

– Ця залізна квочка нас знеславила перед селом… – бубонів дід Асатур.

Але й він, сховавши на грудях кілька яєць, поніс їх своїй старій.

– Бери, Наргіз, бери… Нічого не зробиш: коли помилились, треба виправляти помилку, – сказав дід дружині. – Та ти б пішла до дітей, показала, як треба робити, а то вони всіх гусенят передушать.

…Асмік і сама не спала цілу ніч і матері не давала заснути.

– Мамо, пташеня знову стукнуло… Але чому ж не вилуплюється? – безперестану говорила вона матері.

Щоб не заснути, Асмік почала читати, але незабаром книжка вислизнула з її рук і впала на підлогу. Асмік скочила, охоплена жахом. Першою думкою її було: чи не задушила вона пташенятко?

Ніби у відповідь на запитання дівчинки, під пахвою у неї щось заворушилося.

Асмік засунула руку за пазуху, намацала і витягла уламки шкаралупи, а потім крихітну істоту: жовтеньку, кругленьку, з плоским, ще м’яким дзьобиком, з пушком, що ледь-ледь пробивався. Ця безпорадна істота до сліз схвилювала дівчинку.

– Яке славненьке, яке гарненьке! – повторювала Асмік, розглядаючи новонароджене гусеня, що сиділо у неї на долоні.

– Доню, що… вилупилося? – прокинулася і мати.

– Поглянь, мамо… воно ще мокреньке… може змерзнути!

І Асмік обережно поклала гусеня під теплу ковдру.

РАДІСТЬ

Так було тієї ночі і в багатьох інших будинках села Лчаван. У дітей під пахвами починали ворушитися пташенята, чувся легкий тріск шкаралупи, тоненьке попискування. Легенькі, пухнасті, теплі істоти виглядали на світ із своїх темниць.

Ну і радість була в цей день у селі! Дітям не хотілось розлучатися із своїми вихованцями. Вони пестили гусенят, годували крутим жовтком і дуже неохоче відносили на ферму.

На фермі панувала метушня. Почали вилуплюватися гусенята і в квочок. Квочки сердито квоктали, не знаючи, що їм робити – чи то доглядати новонароджених, чи то сидіти на яєчках, чекаючи появи інших. їх, мабуть, дивував неприродний вигляд курчат: таких незграбних зроду у них не було!

Почали тріскатися яйця і в другому, справному, інкубаторі. Дід Асатур поглядав на маленьких кругленьких пташат, що копошилися в «печі», і тільки хитав головою.

І такі великі були радість і здивування діда Асатура, що він поспішив одразу ж додому поділитися думками з своєю дружиною.

– Кажу тобі, Наргіз, з цієї залізної печі пташата сотнями лупляться, – розповідав дід Асатур, за своєю звичкою все перебільшуючи. – Ти лише подумай, яку розумну штуку вигадали! Подумай лише, скільки курей звільняється від своїх обов’язків: не треба їм цілий місяць на яйцях сидіти, не треба курчат доглядати… Нехай собі залізна квочка курчат висиджує. Бачиш, чого наука досягла!

– Щоб мені осліпнути! Та хіба без матері курчат виводять? Хіба без серця може жива душа народитися? – обурилась стара.