Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум. Вони підвелися і, зриваючи квітки, підстрибуючи і сміючись, продовжували свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселого гомону молоді, до їхніх жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні схили. Але вони швидше були схожі на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилося монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і настроював на мрійний гумор.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів «водяник», і зникали з дитячих облич веселі усмішки.

– Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? – запитала Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

– Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави, і квіти запашніші, – пояснив дід. – Це, дочко, і тварини знають. Он там, у рівнині, повно трави, а вони так і лізуть, сюди, де її мало. А квіти тутешні? Мисливець Каро – земля йому пухом! – говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш – відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! – пожартував дід. – Тут усе від сонця.

Все вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був наповнений квітами і метеликами.

А внизу, увесь срібний, і блискучий, лежав Севан.

ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки тераса за терасою здіймалися в небо, гострими вершинами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.

– Ось вони, «Ворота в пекло», – показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темніла на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, бурхливими на Далі-Дагу бурями він широко, на всі боки, розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Дід Асатур підійшов до дерева, зупинився і промовив урочисто:

– Ось ми й досягли межі, якої наші предки не переступали.

– Крім мисливця Каро? – посміхнувся Армен.

– Так, тільки Каро і наважився, за що й був покараний.

– Бідний Каро! – з болем вигукнула Асмік.

– Так, з девами справу мати – це вам не жарти!

– До чого тут деви? – розсердився Камо.

– Як до чого? – обурився дід. – А хто скинув Каро в провалля?

– А хто був з Каро? – запитав Армен.

– Хто?… Нікого не було.

– То хто ж може сказати, що Каро деви скинули, а не сам він упав, через власну необережність?

Дід незадоволено пожував губами:

– Смієтесь?… Ну, погляньте-но сюди – а це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик, його ручка глибоко врізалася у гілку дерева, неначе зрослася з нею. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.

– Що це, дідусю? – запитав Камо. – Як глечик потрапив туди?

І не встиг дід відповісти, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

– Куди, внуче?… Не лізь! І до дерева цього, і до глечика не можна доторкатися – проклятенні вони! – захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів, від сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Мабуть, багато-багато років висів він на цій гілляці.

– Зараз зніму його і кину вам! – гукнув Камо з дерева.

Але зняти глечик не вдалося. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднів ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

– Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? – запитав він.

– Я ж сказав – сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудрий був Мукел – земля йому пухом! – все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була засуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого севанського краю багато хто втік у Казах – на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке засуха. Змучені, виснажені голодом люди насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Коли вона йшла полем, трава шанобливо давала їй дорогу, а квітки перешіптувалися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй своїх пісень. Та ще краще співала вона сама. Коли Каріне починала пісню, все замовкало навколо. Люди називали її гірським соловейком…

Взяла Каріне великий мідний глечик – останнє, що залишилось їй на пам’ять про покійну матір, – спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям. Підбадьорюючи їх ласкавими словами, повела вперед.