Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

– Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу – сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Молодці! Все своє життя юний натураліст мусить змагатися з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся од позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахували.

– Звідки у піонерів гроші? – обурився він. – Спорядження дасте і від мене ж одержите назад… Ну от, це інша справа… Так, так… – схвально похитав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено промовив:

– Підеш і все одержиш.

Потім, викликавши секретаря, редактор розпорядився:

– Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван… А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає увесь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали до Комітету в справах фізкультури. Там йому видали необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз мотузяну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер піонерської газети, на першій сторінці якої, під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван», була надрукована велика стаття. В центрі був вміщений портрет Камо.

ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ

Армен всю ніч перевертався в ліжку – враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було з певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було – вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонера-ми.

Пташата водяних птахів виросли – прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були проворніші і більш рішучі, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались – давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Але у ставку вони поводились так само, як і домашні гуси: «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки-лиски з’явилися на світ, вкриті світло-бурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був грифельно-чорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світло-червоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися і змагалися одне з одним за кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

– Як ти думаєш, – запитав Армен, – невже ми сидітимемо без діла до повернення Камо?

Асмік, замість відповіді, підняла за ніжки дохле каченя.

– Не хвилюйся, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє, – спробував заспокоїти її Армен.

– Еге, «не хвилюйся». А сам ти скільки води випустив із ставка на ячмінне поле?… Як же я качат тепер купатиму?… А які вони гарненькі і як їх шкода!

– Та ячмінь же сохне, – виправдувався Армен. – І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне. Ну, та сльози тут не допоможуть!…

– А ти піди на озеро і поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти тільки поглянь на їхнє пір’ячко, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… – говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік.

– Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! – лагідно покартала вона хлопчика. – Асмік з весни не знає спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!…» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона вже: «Ох, така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!…» І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!… А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

– Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх і з’їмо, – пожартував Грикор. – Краще скажи, чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

– Ой хлопче, які у дівчинки на Чанчакарі можуть бути справи?… Три дні тому ви її теж кудись водили – тільки черевики побила.

– Які у нас там справи?… Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?… Ходімо, Асмік!

– Справа не тільки в цьому. Ми повинні дізнатися, як піднімалися в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, – поважно пояснив Армен.