Попереду ішов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм хазяїном Чамбар – він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор, схожий на кульгаве ягнятко, що відстало від отари.

Що вище вони піднімалися, то ширше розстилався перед ними чудовий блакитний Севан.

Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність.

Кущі, що виросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а подекуди крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогненно-червоної піщаної землі. Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях усе було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.

Спека посилювалась. Шлях був невеселий.

Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої некрутої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась схилом Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.

Несподівано Арам Михайлович зупинився.

– Що це означає!… Невже тут? – прошепотів він.

– Що сталося?

Підвівши руку, як у класі, вчитель запитав:

– Скажіть, хто з вас був по той бік гір? Там Далі-Даг такий самий сухий і кам’янистий, як і у нас?

– Ні, що ви!… – відповів учителеві Грикор. – Якби ви знали, скільки я там з’їв диких слив – жовтих, червоних! А яблук, а груш! Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі.

Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо він говорив навіть про найсерйозніші речі.

– А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?

– Правду. Гори на тому боці лісисті, – підтвердив старий. – Це тут у нас голі.

– У Вірменії всі гори такі, – сказав учитель. – У нас південні схили гір кам’янисті, а північні лісисті, в той час як у північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, схили гір – і південні і північні – м’які, покриті родючим грунтом. А у нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, – говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, – що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі… Ану, гляньте на верхній схил – залишилось каміння та рудувато-червона глина, яка не боїться сонця…

– А звідки ж тут глина? – перебив учителя Камо.

– Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється на глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким самим рудим камінням… І тому, що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, її всю змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багата й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.

Ці прості пояснення збивали діда Асатура з пантелику. Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися. другий – наростати, збільшуватись.

– Тому, значить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? – запитав він.

– Ти вірно примітив, діду. Спина – товста, а груди – худі, западисті…

– Але заждіть! – раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. – Тоді чому ж ті схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?

– Ти це теж помітив? – ласкаво промовив Арам Михайлович. – Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежка розділяє Далі-Даг на дві частини.

Всі уважно оглянули схили, що простягались угору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і без рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.

– Це щось та означає… – таємниче сказав учитель. – Ану, Камо, копни землю там, нижче стежки.

Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох – п’яти пальців товщиною.

– Тут шар грунту не тільки не зменшився протягом кількох років, а навіть збільшився… Що це має означати? – задумливо глянув на хлопців учитель.

– Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? – запитав Армен і почервонів.

– Так, ти, напевне, маєш рацію, Армене: нижче від нас, очевидно, була колись буйна рослинність, то залишила нам цей шар грунту. Ось і перегній в ньому змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній… Тепер, Камо, спробуй копнути там, зверху… Бачите, яка різниця? – говорив учитель, порівнюючи зразки грунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червоно-рудий, другий – червоно-сірий, з чорним відблиском. – Але як же все-таки міг утворитися тут, унизу, на крутому схилі, такий шар землі?

– Тут він, значить, не зменшується? – швидко спитав Камо.

– Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає грунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?

– Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ці схили зрошувалися, – сказав Армен.

– Зрошувались?… А де ж твій вішап, діду?… І чому тут така гладенька дорога?

– Дорога як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько.

– Та хіба таку широку стежку худоба протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Там хіба є пасовиська?

– Де там!… Саме каміння.

– Ні, це не звичайна собі дорога, – це щось інше Ось подивіться, нижній край п в деяких місцях піднятий, – сказав учитель – Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.

Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинив ся і покликав учителя.

– Ви помітили що нахил стежки скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, Ара ме Михайловичу, усі ознаки говорять про те.

– Ти правий нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку копитами, спочатку позначили її олівцем, – відповів учитель.