– Розумію вас, спробуємо і ми так робити, – згодився геолог.

Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.

Побачивши незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже в селі Лчаван поки що ніхто не знає таємниці скарбу!).

– Наргіз, поглянь, що це за люди? Чого їм треба? – стурбовано звернувся він до дружини.

А Наргіз була уже на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу гостей, дід Асатур підбадьорився, запросив сісти.

– Це правда, – сказав він. – Покійний кум Мукел – нехай йому земля пухом! – казав, що чув від дідів, нібито у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки коли це було, де було, – ніхто не знає. Залишилась нам від дідів наших тільки легенда одна. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

– Легенда? – пожвавішав геолог. – Про воду легенда? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

– Знаю, як не знати! – І дід самовдоволено погладив свою білу бороду.

– Дідусю, розкажи, розкажи!

Дід Асатур присів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі оточили старого, з цікавістю чекаючи його оповідання.

ЛЕГЕНДА ПРО ВОДУ

– Кажуть, – почав дід Асатур, – що в давні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора, холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили у достатках. Люди не знали, що таке нужда. Ніхто не віднімав у них плоди їхньої праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим, безплідним схилам, де і каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але якось улітку люди побачили, що води стало менше, її не вистачало полям. І той, у кого було більше сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим за тих, кому не вистачало води. У них врожай був менший, і вони збідніли. З того часу багатії стали хазяями води і віднімали у народу цей дар природи.

А води у бідняків щодалі меншало. Поля і сади у народу сохли і гинули, і люди почали повставати і вимагали своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, – сказали вони людям, – гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли заступи й кирки і піднялися у гори. Ішли вони, йшли і нарешті побачили, як вода вируючим потоком вливається в скелі, а звідти виходить знову, але вже тоненьким, безсилим струмком… Почали розбивати скелі: треба ж дізнатись, куди дівається вода!

Працювали люди дні і ночі. Нарешті перед ними відкрилася печера – велика-велика, ні кінця, ні краю не видно… Запалили люди смолоскипи, освітили печеру-і що ж бачать: в одному з її кутків сидить страшний-престрашний вішап, і річка вливається в його величезну пащу. Поглинає вішап всю річку, і тільки краплями вода збігає з губ потвори і витікає з печери. І ще бачать люди, як вішап щохвилини росте, ширшає, роздувається…

Побачивши людей, чудовисько затрусилося, метнуло полум’я з очей, загриміло громовим голосом: «Забирайтеся геть, а то проковтну всіх!»

Злякані, розгублені, пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до свого житла.

Повернулися люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішапа. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше тієї, що збігає з його губ.

Так, довічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що прийде час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і знесе їй голову, що знову буде багато води, і вона, як раніше, служитиме людям…

– Значить, наша річка і є те, що залишає нам вішап, що збігає з його губ? – запитав Грикор.

– Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! – захвилювався Камо, йому не подобався цей вішап навіть у легенді!

Посміхнувшись, геолог Ашот Степанович сказав:

– Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу – це зробила Жовтнева революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше- про те, що вода тут була і пропала.

А Арам Михайлович додав:

– Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було, користується матеріалом свого часу, хоч і одягає її у фантастичні форми. Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!…