– Ви нам тільки воду дайте, а чия вона – царська чи диявольська, – що нам до того! Скажіть, де вода, як її добути, – ось те, що нам треба. Ви, вчені, повинні це знати. Якщо наука не може допомогти колгоспові в тяжку хвилину, нащо нам така наука?…

– Ну, то ходімо подивимось, що там таке, – сказав професор.

Першим рушив дід Асатур. За ним біг Чамбар. У супроводі голови колгоспу, вчителя і своїх співробітників ішов професор Севян. Останніми йшли юні натуралісти. З ними була і Асмік.

Жваве і лагідне обличчя професора, коли він побачив камінь, раптом стало серйозним і стурбованим. Він опустився на коліна і почав розглядати напис з такою побожністю, що всі мимоволі замовкли.

Запала глибока тиша. Губи професора ворушились. Було видно, що він напружено намагається розв’язати якесь важке завдання.

Нарешті професор підвів голову.

– Розібрав, – полегшено зітхнув він. – Зараз я прочитаю вам цей напис.

І поволі, слово за словом, професор переклав напис з урартійської на сучасну вірменську мову:

«Я, Сардур, цар країни Наірі[13], побудував цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал. Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!…»

Всі мовчали.

– Який жорстокий був цар! – прошепотіла Асмік.

– Так, царі були жорстокі до народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованих ними каналів, – сказав професор. – Дозвольте мені використати нагоду і розповісти про стародавні канали нашої країни.

Усі посідали на каміннях і приготувались слухати.

– Ви знаєте нашу Араратську долину, – вів далі професор. – Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя – цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює всі місця, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя – скрізь вода… В минулому сильні, багаті віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагьоз, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир в ущелині Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля джерела каналу камінь з написом, який провіщав прокляття і смерть тому селянинові, що візьме з каналу воду… 1867 року і пізніше вірмени не раз зверталися з проханням до царського уряду дозволити їм відбудувати Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано майже через півстоліття… За селом Карбі біля підніжжя скель є багаті на воду джерела. Селяни села Карбі і сусідніх сіл протягом сорока років підряд зверталися до царської влади з проханням дозволити одвести воду джерел на поливання садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… сорок днів. її підняли на вершин\ гори і по каналах направили в сади біля підніжжя гори Алагьоз. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал – сумнівів у цьому нема. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділася вода – невідомо. Якщо вірити написові, який ви знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Чи так це? Вирішити цю загадку повинні геологи. Ми надішлемо вам геологів, зараз же надішлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно!

Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.

Коли професор полетів, дід Асатур сумно похитав головою.

– То хіба наші поля тепер заколосяться? Я щось нічого не розумію в їхній науці, – звернувся він до голови колгоспу. – Знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та ще й друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не буде більше.

Баграт був похмурий. Він знав, що дід не правий, але його засмучувало те, що в такий важкий час запізнювалась допомога.

Другого дня Баграт послав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.

«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», – повідомили його із столиці.

– «Вирішило»!… Поки сонце зійде, роса очі виїсть, – бурчав голова колгоспу.

На п’ятий день після від’їзду вчених перед будинком Арама Михайловича зупинилась легкова машина.

З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одязі і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.

Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кількох хвилин після його знайомства з Арамом Михайловичем, як він уже заходився виконувати покладене на нього завдання.

– Перш за все, – сказав він, – я попрошу повести нас до тих жителів села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.

– Ну, що ж, ходімо, – згодився Арам Михайлович і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, діда Асатура.

Дорогою вони зустріли Камо.

– Збери свій загін і приведи до діда, – сказав йому вчитель.

Коли Камо пішов, Арам Михайлович звернувся до молодого геолога.

– Знаєте що, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями придавите ініціативу моїх учнів.

– Як? – здивувався геолог. – Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?

– Геологічну розвідку проводитимете ви, це зрозуміло. Але, будь ласка, хай наші юні натуралісти візьмуть участь у вашій роботі – так вони багато чому навчаться. Крім того, як педагог, я мушу сказати вам про одну дуже важливу обставину. Школярі зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання, і вони так захопилися цим, що відняти в них ініціативу – означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо – я і голова колгоспу – і результати чудові.