– Наллємо ми тут, а ось де вийде цей гас – питання важливе, – сказав Армен. – На Гіллі стежитиме за водою піонерська ланка Аракс. Вони будуть стежити за озером і, якщо на ньому з’являться плями гасу, сповістять нас. З ними буде і наш учитель Арам Михайлович, за планом якого ми й робимо усе це. За планом Арама Михайловича діють і геологи, – зашепотів він на вухо Камо.

– А мені здається, що він не втручається в цю справу.

– Це тільки так здається…

– Сето, як би розбити бутлі біля того підводного отвору, який ти бачив? – запитав Камо.

– П’ять бутлів?… Отже, п’ять разів пірнути і п’ять разів випливти? Та ще й розбивати бутлі?… Ні, це неможливо. Ти бачив, Камо, мене ледве витягли і в перший раз.

– Цікаво, який вони знайдуть вихід? Помовчимо… Надзвичайно допитливий розум у цих хлопців! – прошепотів на вухо товаришеві Ашот Степанович і любовно глянув на серйозні обличчя хлопців.

– Це вірно… – задумливо відповів Армен Сето. – І якщо розбивати бутлі по одному, гас розіллється. Нам треба вилити весь гас зразу в підводну щілину, тільки тоді й буде користь. От якби одна велика посудина була, хоча б глечик для води чи балон літрів на п’ятнадцять…

– Глечик для води? – підвів голову дід Асатур. – Глечик дістати легко, його можна попросити в кочовищі азербайджанців. Це на тому боці гори, в напрямку до Казаху, зовсім недалеко від нас.

Піти за глечиком зібрався Камо, але Сето випередив його.

– Я ж сказав, що мушу спокутувати свою провину перед Асмік!… – запротестував він і, як був, напіводягнений, помчав до наметів азербайджанців.

Коли Сето зник, Камо, обернувшись до товаришів, сказав:

– Який Сето став!

– Це твоя заслуга, Камо, – посміхнувся Армен. – Ти правильну повів з ним політику.

– За твоїм методом, – засміявся Камо.

– А я так просто здивувалась, як Камо, ну прямо-таки за одну мить, обеззброїв цього злюку. Невже ти такий сильний, Камо? – спитала Асмік, хитро на нього поглядаючи.

Несподіваний комплімент збентежив Камо.

– Н-не знаю, – пробурмотів він.

– Ну, ти заслуговуєш на подарунок. Зараз буде готовий… – І Асмік, скочивши з місця, почала збирати квіти.

В цей час геологи підходили до урвища навпроти озера. Воно починалося на одній з вершин і спускалося до підніжжя її.

– Мені здається, – сказав Ашот Степанович, – що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той бік – до Казаху, чи по цей – до Севану.

– Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців.

– Зрозуміло: якщо вода тече в бік Казаху, то навіть гас вливати у потік немає рації, тим більше що для цього треба пірнати на дно озера.

Позаду них почувся веселий голос Асмік.

– Подивись, Армене, – казала вона, зриваючи квітку за квіткою, – які вони красиві, які запашні!…

Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і з жартівливою урочистістю наділа його на голову Камо.

– За виправлення Сето… за врятування нашої ферми… – перераховувала вона заслуги Камо. – Але я бачу, що в мого поета на шматки серце розривається, – обернулась вона до Армена. – Зажди, зараз і для тебе сплету.

Асмік сплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.

– Ой, як же ти покращав, Армене! Хоча… ти завжди був гарненьким, – жартувала дівчина.

В цей день Асмік була на диво балакучою.

– А Грикор?… Бідний мій пастушок!… Стривай, тобі я нарву нарцисів. На ось тобі мій подарунок! Але, якщо ти не лікуватимеш ногу, як обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій добрий дідусю, чого засмутився?… На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки!

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І старий заспівав її так гарно, що діти розчулились.

– Ех, Далі-Даг!… Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і йшли звідси… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди йдуть, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

– Ну, піду, діти, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюся, чи зіркі ще мої очі!…

Дід підвівся і, тихо покректуючи, зійшов на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.