В цей час Камо знайшов біля однієї із стін печери великий і важкий мідний казан і витяг його на світло.

Арам Михайлович був би не так схвильований, якби він знайшов золото, а не ці заржавілі, грубі залізні і бронзові речі. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого хазяїна, який жив, боровся і помер тут кілька століть тому…

– Ось погляньте, діти, це кольчуга, – показав він хлопчикам щось схоже на безрукавку, зроблену з залізних кілець.

– А це що, Араме Михайловичу? – запитав Камо, піднімаючи великий круг, обтягнутий шкірою, наче верх турецького барабана. – Невже це щит?

– Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось схоже на ручку.

– Стріла не пробивала шкіру? – здивувався Камо. – Ну і слабка ж зброя була в ті часи! Зараз і танкова броня в сорок міліметрів снаряда не витримує.

– Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, – пояснив учитель. – Її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку араби, що оточили острів на Севані, були озброєні такими щитами. На острові стояло військо вірменського царя Ашота Залізного.

– Він так і загинув у облозі? – запитав Грикор.

– Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів. В той час у війнах велику роль відігравала погода. Саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вороги не влучали, їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти Грикоре, склади ці речі в мішок. Решту ми залишимо до приїзду вчених.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

– Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано вигукнув:

– Араме Михайловичу, та цей хід люди зробили. Погляньте – на стінах сліди якогось знаряддя – кирки або лома. Цікаво, куди веде цей хід?

– Пригніться, – сказав учитель, – склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись, Арам Михайлович пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

– Куди ж нам іти? – замислився Арам Михайлович.

– Підемо навмання – праворуч, – запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватися вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід далі світлішав Ще кілька кроків- і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли – беркути, найбільші і найсильніші з родини орлів. У них було біле пір’я з темно-бурою «оборкою» на кінцях крил і чорною – на хвості. Волохаті ноги були наче в штанях, теж темно-бурих. Почувши наближення людей, орли, важко розправивши крила, знялися і полетіли в ущелину.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З нього, витягуючи горбоносі на волохатих шиях голови, виглядало двоє орлят. У їхніх круглих темно-карих очах були здивування і переляк.

– Орлине гніздо, – прошепотів Камо.

– Чому ж вони не летять? – запитав Грикор.

– Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

– Постелі, постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! – вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

– Не зачіпайте! – стурбовано крикнув він.

Руки в Арама Михайловича тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важлива.

– Не зачіпайте! – повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, пістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею був постелений великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Кілька століть тому на цьому килимі сиділи по-східному, склавши ноги і спершись на мутаку. На одній збереглася навіть заглибина.

Посередині печери Арам Михайлович знайшов сліди вогнища: в ньому залишились попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, його було видно знизу, з ущелини. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

– І тут шашлик смажили, – мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. – А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха… Ну ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні – такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинами.