Вона подивилась на Франца, коли він повертався. На її обличчі промайнула легенька тінь. Заворушилися якісь далекі спогади — вона й сама не знала, радісні вони чи сумні.

— Еллі, — мовив Франц.

Вона з подивом глянула на нього. Вона ще не впізнала його, але на душі їй одразу ж полегшало.

— Як тобі живеться? — спитав Франц.

Її обличчя спохмурніло, вона навіть забула відповісти.

Він сказав:

— Я все знаю. Не дивися на мене. Еллі, слухай уважно, що я скажу. Бери мигдаль і їж. Я вчора був біля твого будинку, тепер поглянь на мене і засмійся.

Вона дуже швидко увійшла в свою роль.

— Їж, їж, — припрошував він. Він говорив швидко й тихо. Їй лишалося тільки казати «так» або «ні»;— Постарайся пригадати його друзів. Може, ти знаєш когось, кого я не знаю. Пригадай, з ким він дружив. Може, він все-таки прийде сюди. Дивися на мене і смійся. Я не можу провести тебе додому. Завтра рано приходь у критий ринок, я там допомагаю тітці. Замовиш яблука. Я віднесу їх до тебе, ми зможемо поговорити. Ти все зрозуміла?

— Так.

— Подивися на мене.

Її ясні очі були сповнені довірливого спокою. «Шкода, що в них немає нічого іншого», — подумав Франц. Вона вимушено засміялася. Коли знову стало темно, вона ще раз глянула на Франца, повернувши до нього своє справжнє серйозне обличчя. Тепер вона, мабуть, сама б охоче взяла його за руку, але тільки тому, що їй було страшно.

Франц зібгав у руці порожній мішечок. Він раптом зрозумів, що між ним і Еллі нічого не може бути, поки Георг лишатиметься в Німеччині. Добре, що йому хоч вдалося побачити її на хвилинку, не наражаючи на небезпеку ні її, ні себе.

Але зараз вона сидить поруч нього. Вона — жива, і він також. І почуття щастя, хай слабке і коротке, на мить перемогло усе, що мучило його. Невже вона справді бачить цей фільм, дивиться широко розкритими очима? Він би гірко розчарувався, якби дізнався, що Еллі, забувши про все на світі, пожирає очима коней, які шалено мчать засніженим степом. А Франц уже не дивився на екран.

Він дивився на руку Еллі, а часом кидав швидкий погляд на її обличчя. Коли фільм закінчився і спалахнуло світло, він здригнувся. Перед тим, як вони пішли кожне своєю дорогою, їх руки в тисняві торкнулись одна одної, мов руки дітей, яким заборонено гратися разом.

У цьому жовтуватому пальті Георг почував себе вільніше і немовби якоюсь іншою людиною. Прости мене за все, Беллоні. Що ж далі робити? Скоро на вулицях не буде жодної живої душі, з усіх кафе й кіно люди підуть додому. Ніч лежала перед ним, мов прірва, в якій він марно сподівався знайти прихисток. І він ішов далі, мало не падаючи від утоми, елегантна лялька-автомат. Він думав узавтра послати Лені до свого старого друга Боланда. Тепер треба йти самому. Іншого виходу немає. Добре, що в нього хоч є цей одяг. Він міркував, який шлях І78 найкоротший. Уявити собі усі ці вулиці й провулки, коли хотілося тільки спати, було так само важко, як справді пройти цим шляхом. Георг доплентався на місце близько половини одинадцятої. Двері під’їзду іще не були замкнені, дві сусідки на ганку ніяк не могли досхочу набалакатись. Освітлене вікно на четвертому поверсі — вікно Боланда. Поки що все гаразд. Двері ще не замкнені, люди ще не сплять. Він не сумнівався, що вірно намислив. Саме до Боланда і треба було піти. Саме до нього, отже, нема чого довго роздумувати. «Саме до нього», — повторив Георг уже на сходах. Його серце билося спокійно, може, тому, що більше не слухало марних пересторог, а може, тому, що на цей раз справді нічого було боятися.

Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. «Одного разу, — згадав Георг, — під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину». Дитину, в якої не було батьків, — батько, мабуть, сидів у тюрмі, — ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.

Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.

— Мого чоловіка немає вдома, — сказала жінка, — він у пивниці по той бік вулиці. — Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.

— Можна зачекати тут на нього?

— На жаль, ні, — сказала жінка розважливо, але рішуче, — вже пізно, а в мене заслабла дитина. «Треба дочекатися його, — подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. — А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам. Чи не краще почекати його на вулиці або зайти в пивницю? Його дружина мене не пізнала, а вчитель сьогодні вранці прийняв мене за літню людину». Георг прослизнув між двома сусідками, які все ще прощались, і опинився на вулиці.

А може, це та сама пивниця, куди тоді привели дитину.

З пивниці саме виходила підчарчена компанія. Чоловіки так голосно реготали, що на них зашикали з вікон. Майже всі — штурмовики, лише двоє в цивільному одязі, один з них Боланд. Він теж сміявся, як завжди, беззвучно й добродушно. Зовні він не змінився. Боланд і двоє штурмовиків відокремилися від гурту. Вони вже не реготали, а тільки широко усміхалися. Вони жили в одному будинку, один з них відімкнув двері — їх таки замкнули, — а двоє інших увійшли слідом.