Георг знав, що товариство, в якому він побачив Боланда, ще нічого не означає. Та й сорочки його супутників ні про що не говорять. У таборі він багато чого чув і зрозумів. Він знав, що змінилися життя людей, їхній зовнішній вигляд, оточення, форми боротьби. Він знав це так само, як знав і Боланд, якщо він тільки лишився такий, який був. Георг все це добре знав, але не відчував.

Георгові почуття були такі самі, як і колись, такі самі, як і у всіх у Вестгофені.

Йому ніколи було розмірковувати, навіщо супутникам Боланда потрібні ці сорочки, а Боландові — ці супутники. ©

Побачивши їх, він відчув лише те, що відчував у Вестгофені. Адже в Боланда не написано на лобі, що йому можна довіряти. І Георг цього не відчував. Можливо — так, а можливо й ні. «Що ж мені робити? — думав Георг. Проте він уже дещо зробив: він уже пішов з вулиці, де жив Боланд. Місто знову ожило — востаннє перед сном.

— Бахманову жінку у Вормсі довелось арештувати.

— Чому? — різко спитав Оверкамп.

Він був проти арешту. Навіщо хвилювати населення, викликати в нього цікавість. Поблажливе ставлення поліції до родини Бахманів якнайкраще ізолює її.

— Коли Бахмана знайшли в мансарді і вийняли з зашморгу, його дружина почала кричати, що він мусив зробити це вчора, перед допитом, що їй шкода для цього навіть вірьовки. Вона не вгавала й тоді, коли труп забрали.

Вона переполошила всіх сусідів, кричала, що не винна, тощо.

— А як же поводилися сусіди?

— По-різному. Зажадати донесення?

— Ні, ні, — сказав Оверкамп. — Це нас уже не обходить. Нехай цим займаються вормські колеги. У нас і так доволі роботи.

Георг не міг розтанути в повітрі. «Піду з першою-ліпшою», — вирішив він.

Коли ж вона вийшла з-за рогу складу, що стояв посеред Форбахштрасе, за товарною станцією, то виявилося, що ця перша-ліпша все-таки гірша, ніж він міг собі уявити.

Її страшно було торкнутись і кінчиком пальця. В неї було зів’яле довгасте обличчя, під очима — мішки. При тьмяному світлі ліхтаря важко було розглядіти, чи ростуть оті руді патли в неї на голові, чи причеплені до капелюшка як оздоба. Георг розсміявся.

— Це хіба твоє волосся?

— А то чиє ж іще? — Вона невпевнено подивилася на нього, і на її схожому на маску обличчі промайнув якийсь живий відблиск.

— Та хіба не однаково? — вирішив він уголос.

Жінка ще раз скоса глянула на нього. Вона нерішуче зупинилася на розі Торманштрасе, припудрила обличчя й обсмикнула на собі одяг. Але кращою вона від цього нб стала, та й не могла стати. Вона навіть зітхнула. Георг подумав: кудись же вона мене поведе. Зрештою, там будуть чотири стіни і замкнені двері. Він ласкаво взяв її під руку. Вони швидко пішли вулицею. Вона перша побачила поліцая на розі Дальманштрасе і потягнула Георга в якесь підворіття.

— Тепер для нас настали важкі часи, — сказала вона.

Вони пройшли кілька вулиць, старанно обминаючи поліційних. Нарешті дісталися до її будинку. Маленький майданчик, не чотирикутний і не круглий, а те й друге водночас, паче коло, намальоване дитиною. І площа, і насунуті один на одного шиферні дахи здалися Георгові на диво знайомими. Чи не жив я тут колись із Францом?

Побираючися сходами, вони змушені були пройти повз невеличкий гурт: двоє молодих хлопців і двоє дівчат. Одна дівчина зав’язувала краватку кульгавому хлопцеві, майже на дві голови нижчому за неї. Вона потягнула кінчики вгору. Хлопець потягнув їх униз, вона — знову вгору. У другого хлопця було чисто виголене обличчя, він трохи косив очима і був дуже добре вдягнений. Друга дівчина, в довгій чорній сукні, була напрочуд вродлива; бліде личко у хмаринці мерехтливого блідого золота. Але поміняти дівчину було тепер неможливо, це б страшенно заплутало справу. До того ж йому все було байдуже. Та й її чарівна врода, можливо, лише витвір його уяви. Він обернувся. Всі четверо пильно дивилися на нього. Справді, дівчина не така вже й вродлива: надто гострий ніс. Один з хлопців гукнув:

— На добраніч, кицю!

Георгова супутниця крикнула у відповідь:

— На добраніч, косоокий франте!

Коли вона відмикала двері, низенький гукнув їй:

— Бажаю щастя!

Вона відповіла:

— Заткни пельку, Геббельсхене!

— Оце, по-твоєму, ліжко? — сказав Георг.

Вона почала лаятися:

— Треба було піти в готель на Кайзерштрасе.

— Замовкни, — сказав Георг, — послухай-но. У мене неприємність, яка саме — це тебе не стосується. У мене скоїлося велике горе. Відтоді я не спав і хвилини. Коли я зможу тут спокійно поспати, я тобі добре заплачу. Я не пошкодую грошей, гроші в мене є.

Вона вражено подивилася на нього. Очі її засвітилися так, наче у череп встромили свічку. Потім вона заявила рішучим тоном:

— Домовились.

У двері загрюкали. Низенький хлопець просунув голову і оглянув кімнату, наче щось тут забув. Вона накинулась на нього з лайкою, але раптом змовкла, бо він моргнув їй бровами, щоб вона ввійшла.

Георг чув, як усі п’ятеро перемовлялися між собою тихими, свистячими голосами. Він не розібрав жодного слова — було чути тільки якесь шипіння, що нараз увірвалося. Він схопився за горло. Хіба кімната стала тіснішою, хіба її стіни, стеля й підлога насунулися на нього? Він подумав: «Треба мерщій тікати».