Панас Мирний
ДУРНИЦЯ
* * *
Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи «праві» осилять «лівих», чи «ліві» подужають «правих»?
Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, - учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим «лівшукам», щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.
– Підвезли, кажете, возка?
– перепитав я його.
– Та ще й якого!
– гучно викрикнув він.
– Заплішив у саме тім'я такого кола - ого-го-о-о!
– додав він, моргнувши злукава оком.
– А можна довідатися, якого саме?
– попитався я.
Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.
– До якого часу не скажу, - відмовив він нешвидко, усміхнувшись, - самі потім дізнаєтесь!
Пам'ятаючи, що «всяка власть від бога» і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.
– Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, - відказав він, - шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі - воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, - додав він мені, - оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні - буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.
– Та чого ж, - питаю, - так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?
– Ніколи... От по сю!
– відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.
– А вже, - кажу йому, - у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.
– Прямо тобі - дихати не дає!
– відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.
– Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь?
– спитав він, надягаючи кожуха.
– Та думка, - кажу йому, - як усе благополучно буде.
– Їдьте, - відказує становий.
– Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим «утвором» людей напотішить.
– Та він, - кажу, - на це вдатний.
– Та ще який вдатний!
– скрикнув становий.
– Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:
У лузі соловейко
Співав голосненько,
А зозуля на дубі кувала,
Літа віщувала!
– Пам'ятаю, - кажу.
– Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!
– Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.
– Позов? Який позов?
– зацікавився я.
– От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, - похвалився становий.
– На те ж ви, - кажу, - і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?
– Глузуйте!
– відказав він.
– А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, - як казав виборний у «Наталці Полтавці».
У мене в душі чогось похолонуло.
– Як-то, - питаю, - теє-то, як його?
– З ґедзиком!.. З душком - значить!
– скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!..
– Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!
– Від мене?.. Вільним повітрям?
– ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.
– Еге-с... від вас, - усміхаючись, каже становий.
– Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?
– Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його?
– відказую йому.
– Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий - товщий!
– відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: - Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову - і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий - не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?!
– весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, - зразу зник за дверима.