Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже - аж сани гарчали по глибокому снігу - прудко мчався з двору.

* * *

Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!

«Щось то воно неабияке!
– думав я.
– 3 одного боку - становий, як мій давній приятель, поводився зо мною, як і слід поводитись приятелеві, а з другого - чогось він лукаво натякав про ґедзика та про вільне повітря. А наостанку ще й поцілунка вліпив!..»

Найбільше всього непутив мене отой поцілунок... І пригадалося мені святе письмо... як Юда цілував Христа, видаючи його ворогам... Чи не хоче, бува, і становий мене отак видати?.. За віщо ж?.. Здається, і вини за моєю душею ніякої немає. Живу я собі на селі тихо, ні до кого не чіпляюся, і мене ніхто не займає; не ходжу у волость довідуватись, де що сталося, хто кому яку шкоду заподіяв або зле учинив, от, як плещуть, у нашого отця Федора курей покрав... Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські: діла. Чого я на них буду ходити? Воно хоч і цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але під теперішній неспокійний час і небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати. У їх, либонь, з стражником нема згоди: стражникові бажається, щоб прості люди його за начальство приймали, щоб, зустрівшись, шапку здіймали, надобридень казали; а вони - сказано, темна-темнота!
– не вдаряють на те. Хто смирніший, то ще як здалека його побачить - у чужий двір вскочить, чи назад поверне, або боковою улицею обійде, щоб тілько не стріватися з ним; а хто смілий, то пройде повз нього боком або спиною повернувшись, щоб не дивитись... А як наша знахарка - баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує, - то ся, як тілько стражника побачить, зараз почне хреститись, неначе зачує в церкві дзвона... хреститься та причитує: «Господи, відверни!». А як пожене, то повернеться, та аж тричі на слід плюне, та ще й ногою розітре, приказуючи: «Згинь, зникни, сатано!..» Чого в них ота незгода, та ненависть? Я так і не довідався. Чув якось раз, як суперечилася стражникова жінка з простими жінками - її сусідками. Стражничиха доводила їм, що то чоловіка задля того поставлено, щоб, поміж людьми вештаючись, їх думки вивідував та всякі лиходійні заміри дізнавав, і через це вони повинні його шанувати. А їй сусідки відповідали: у нас один тілько є такий, що знає думки кожного, - господь на небі! Отже і він, святий, дав волю чоловікові, що хоче, робити, а там уже - на тім світі - кожен буде за свої вчинки розплачуватись. А ти, - кажуть стражничисі, - свого чоловіка он до кого рівняєш? То ж таки бог, а твій чоловік - панський підглядач, та й більш нічого!.. Хорт, що ним пани хотять нас, наче зайців тих, полювати!.. Он хто такий твій чоловік!
– вигукували сусідки.
– Я як зачув оте змагання, то у мене аж мороз поза спиною посипав, і - дай боже ноги!
– мерщій хильки та хильки від того місця, де дурні жінки отаке плескали, і таки непримітно зник. Та нікому про те, що отам довелося чути, і не хвалився, навіть самому приятелеві моєму - панові становому не сказав... «Хіба, може, оце він довідався, що я чув, та йому не похвалився, та оце і ремствує на мене?
– думалося мені.
– Відкіля ж він зміг довідатися про се? Відкіля довідався?!. А відкіль він довідався про мій замір підпоїти його та вивідати правди про отого кола, що він комусь заплішив? Я ж йому не казав про свою думку, а він зразу дізнався!.. Ні, що не кажи, а, мабуть, стражничиха правду казала, що всі станові, урядники, стражники на те й призначені, щоб людські думки вивідувати... І кепсько ж вони з оцим ділом справляються! Скілько-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліби, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе!»

Отакі думки цілий той день мою голову клопотали. Ніяк я їх не здихаюсь, та й годі! Уже я і по хазяйству ходив наглядати, чи злаштував Омелько як слід сани, щоб завтра на вибори їхати, чи насипав коневі вівса і наложив як слід сіна, щоб був нагодований і не пристав, бува, в дорозі, бо п'ятнадцять верстов треба до виборів чухрати. Допитувався і в Параски, чи здоїла корову та птицю нагодувала?.. Поки ото клопочуся надворі, то ще й нічого, - а як тілько вернуся в хату - знову мене думки обляжуть! Одна в голові колом стримить; друга - у душу холодом віє; третя, неначе гадина та, у саме серце упнеться, - ссе його, щипає... Нема мені спокою, не вдію з думками нічого! Розпустилися так, що не приберу способу, як їх докупи позбирати та над ними гору взяти. Гуляють собі по волі, неначе той вітер по степу.

І подумав я: от що воно значить - дати волю! Недаром приятель мій - пан становий - так ненавидить її. «Нема, - каже, - гіршого лиха над неї на всім світі. Вона всю душу так вимотає, що чоловік робиться ні на що здатний. Вона, - доводить, - все одно, що дикий кінь... як не об'їздиш його та не загнуздаєш добре, то не поїдеш; та й то ще на короткій вожжині треба держати дужою рукою... Отоді уже й добре буде. А як тілько попустиш, то добра не жди!»

Насилу я діждався вечора, та мерщій звелів слати і ліг спати, щоб хоч сном свої думки перемогти. Отже все те була даремна праця! Як погасив я світло та облягла мене кругом темнота, то мої думки, неначе роздрочені бджоли, так роєм і загули кругом мене. Одна за одною летять, одна одну переганяє: то зіб'ються в купу, наче кім'ях, то розлетяться на всі боки та й грають передо мною такого веремія, що мене аж острах бере, - чи не збожеволів, бува, я? чи не напосіла на мене ота пропасниця, що голову приском пече, а по тілу морозом сипле, аж зуби цокотять?..

Знемігся я, зовсім занепав. Хочу лоба перехрестити, - думка: хоч хрест святий допоможе, - руки вгору не здійму; хочу молитву прочитати, а з уст зривається не святе слово, а прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських, що через їх немає спокою і уміркованій людині!.. Уже треті півні проспівали, за стіною в кухні почали мої вірні слуги рушати, як я таки якось зімкнув очі, забувся й заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце геть уже підбилося, заглядає через вікно до мене в хату, ясними плямами плазає по долівці. Лупнув я очима, аж Омелько заглядає до мене в хату.

– Що тобі?
– питаю його.

– Та казали ж лагодитись їхати сьогодні, - одказав він.

– Їхати? Куди їхати?
– здивувався я, не пригадуючи спросоння, куди ж це я загадував їхати.

– Та на вибори, чи що!
– доводить Омелько.

Наче хто обухом ударив мене по тім'ю! «От тобі й раз!
– думаю.
– Мав був чуть світ виїхати, щоб якраз у пору добутись, а тепер уже он де сонце стоїть... Куди ж я поспіну?»

Досада мене така взяла! А, звісно, як досада найде на господаря, то на кому ж її зірвати, як тілько не на своїх близьких тобі людей? Якби в мене жінка була, то, певно, я їй би почав «отче-наш» вичитувати, що не збудила; а як у мене жінки зроду не було, то, звісно, на кого ж більше ремствувати, як не на першого, хто піймався тобі на очі?

Я ото й почав Омелькові вичитувати: - І як тобі не гріх, і як тобі не соромно у свій час не ввійти та не розбудити мене? Мабуть, і сам качався на лігву, аж поки сонце не вигріло! Мій хліб їси, з мене плату береш, а діла не хочеш робити!
– докоряю його.

Омелько мій з доброго дива аж очі вирячив.

– Та я ж, - каже, - скілько разів і сам довідувався, і Параску засилав. Разом гукали на вас: «Пане! пора вставати!». А ви хоч би собі усом повели, Параска, насмілившись, тихенько підійшла до вас та ухо аж до рота наставила, довідатись - чи дишете. Бо так ви лежали, немов - хай бог боронить!
– мертві. Очі закриті, обличчя бліде-бліде і руки на грудях схрестили. «Оце, - думаю, - так! Ну що, як справді смерть прийшла? А я ж за півроку плати не брав... Хто ж мені тепер заплатить?» Не повірите - від жалю аж серце зів'яло! Раз - що добрий пан був, а друге - і свого жалко. Та вже Параска втішила. «Ні, - каже, - дише. Ледве чутно, а дише».
– То ти б, - кажу їй - може б, за руку потримала, може б, ви прокинулись».
– «Шкода, - відказує, - будити. Я, - каже, - чула, як вони цілу ніченьку бухикали та одпльовувались. Певно, не спалось, то хай хоч тепер посплять...» - От ви й розсудіть, чим же я винуватий?
– додав Омелько.

Розжалобила мене ота річ його. Шкода мені стало, що я його своїми докорами так ні за що образив. А проте, щоб не давати йому сього помітити, - думка: не буде слухатись, - мов спересердя буркнув:

– Клич сюди Параску, а сам іди лагодитись!

– Тобто запрягати?
– спитав Омелько, становлячись до мене боком.

– Тоді будеш запрягати, як скажу! А тепер мерщій клич сюди Параску, а в самого - щоб усе готове було, - відказав йому.

– Та в мене ще звечора все готово, а запрягти - не забарюся... тілько гукніть!
– бубонів Омелько, виходячи з хати.