Пішов Омелько, а я почав зводитися з ліжка. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу, - аж мене в поперек - шпиг! Руки і ноги затрусились, у голову шибонуло, туман наче знявсь перед очима... «От тобі й раз!
– думаю.
– Як же оце в дорогу зриватися?»

Проте все-таки звівсь, ноги в повстяники всучив, надибав свого на хутрі з шльонками халата, нарядився в нього, підперезався й пішов умиватись. Думка: умиюся холодною водою, розітруся, розімнуся, то воно, може, й пройде... може, таки й поїду.

Почав умиватися. Отже вода не тілько не бадьорить мене, як бувало раніше, а здається якоюсь неприємною, - руки від неї клякнуть, морозом по тілу дере. Не потураю я на те, та все зливаю її і на голову, і на шию, натираю груди. Не бере мене тепло, а все - морозом сипле! «Погано», - думаю. Кинув хлюпостатись, та ну мерщій витиратись. Як я не шарував себе дебелим утиральником - нічого не враю, - нема тепла, аж зубами почав цокотати; у спину і в боки коле, дух запирає!
– Сяк-так витерся я - та мерщій знову у свій халат, та й почовгав у одпочивальню. А там Параска вже постелю перестилає.

– Залиши, - кажу їй, - коцем застилати. Мабуть, я знову ляжу, бо щось мені нездужається.

Параска, перебиваючи подушки, на мене через плече зиркнула та мерщій і почала їх складати: спідню - пряменько положила, верхню - навскосяк угору підвела, до бильця притулила, а саму невеличку, наче пампушку ту, одним махом руки якоюсь круглою зробила і на самий поверх кинула. Потім коц ухопила, сюди-туди труснула і покрила ним зразу всю постелю, ще й один бік загорнула, щоб зручно було за нього взятися та одвернути, як під коц залізти.

– Лягайте, - каже, - готово!

«І що за проворна оця Параска», - подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона - тілько хвіть!
– уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.

– Слухай, - кажу, - Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.

– Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати!
– буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.

Чую - посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, - такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього - чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї - щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, - так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її - наче у воду впав... Зосталась вона - ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, - отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і - спасибі їй - і слухняна, і робоча, і порядку держиться.

Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую - шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...

– Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, - мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.

Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.

– Чого ти, - питаю, - регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?

– Пийте, пийте на здоров'я!
– заторохтіла вона.
– Доп'єте сього, я ще наллю. А то - он, як пуп, посиніли, так змерзли.

– Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали!
– відказую їй.

– Ото нічого бігати за отим пикатим!
– знову вона за своє.

– Про якого ти пикатого удруге мені плещеш?
– питаю я.

– Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового!
– відрубала Параска.

– Чудна ти!
– відказую їй.
– Чоловік з дороги перегрітись забіг, - як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.

– Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!

– На те воно, - повчаю її, - начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.

Параска і головою замотала, і рукою махнула.

– Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!

– Дурна ти, - вилаявся я, - то дурне і плещеш!