– От вам і поцілунок!
– не то з жартом, не то з докором стрів він мене.
– Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки!
– додав, усміхаючись.

– Чого ж ви регочете?
– спитав я його.

– Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок!
– насміхається Пищимуха.
– Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.

– Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...

– Велено?!
– з презирством у голосі одказав Пищимуха.
– Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть!
– тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.

– Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.

– Ага-а, злякалися приятеля?
– ущипнув він мене.

– Чого мені його лякатися?
– одказую йому.
– Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.

– Чортового батька покуре!
– одказав гордо Пищимуха.
– Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар - хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?

– Як? коли?
– здивувався я.

– Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його!
– вихвалявся Пищимуха.

– Де ж ви, - питаю його, - заховали?

– Про те я знаю... А що?

– Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже!
– кажу йому.
– Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

– Згода, - одказує Пищимуха.
– Піду ж його одшукувати.

– Ідіть, - кажу, - а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

– Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, - каже, - твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз - вас жалко, а вдруге - і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

– А ти, дурню, й повірив?
– перебила його Параска.
– Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

– Простіть, пане!
– почав перепрохувати Омелько.
– Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

– Спасибі тобі, Омельку, - почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха - засмучений та збаламучений.

– Немає там, - розводячи руками, злякано вимовля мені.

– Де ж ви заховали?
– питаю його.

– Та встромив у стріху в повітці, - одказав він.
– А тепер обшарив усю стріху, - немає!

– Чого ви у стрісі шукали?
– спитав його Омелько.
– Може книжечки якої?

– А що?
– боязко попитався Пищимуха.

– Стражник витяг якусь книжечку з стріхи!
– випалив Омелько.
– «Отой, - каже, - гість чогось за повітку ходив. Треба, - каже, - піти довідатись, чи не переховував чого?».

– Ну?
– ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.

– Як звернувся стражник, - повідав далі Омелько, - то й каже: «Думав, - каже, - бонба або рушниця, а воно - книжечка якась. Треба, - каже, - подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, - каже, - як слід, а виходить - якісь теревені по-мужичому».

– Та й де ж він дів ту книжечку?
– попитався уже я.

– Де ж він дів? Даваймо, - каже, - порвемо на цигарки!

– Що ж, і порвали?
– злякано скрикнув Пищимуха.

– До канцура рознесли!
– спокійно одказав Омелько.
– Тому - листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.

І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.

Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій - до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!

– Чи ти, - кажу Омелькові, - знаєш, що се таке? Хто се писав?