– Ну й штукар осей Пищимуха!
– промовив він, витираючи платком очі.

– Ми сьогодні таки справді добре пообідали, - кажу я становому, щоб вигородити товариша.

– Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати?
– промовив становий і знову почав список переглядати.

Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього - так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.

Коли чую, - щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я - огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним - ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.

– Пане! пане! А йдіть лиш сюди!
– гука на мене Омелько.

– Що тобі?
– питаю його.

Становий собі повернувся.

– Тобі чого треба?
– суворо обзвався становий.

– Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба?
– знову питаю Омелька.

– Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.

– Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш!
– приказав йому становий.

– Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.

– Нащо тобі зараз гроші?
– спитався становий.

– Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито!
– каже, чухаючись у потилиці, Омелько.

У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».

– Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже!
– одказав Омелькові становий.

– Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали?
– каже Омелько.

– Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити!
– скрикнув на нього становий.

– Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм!
– додав він з притиском у голосі.

Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:

– Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.

– Не треба!
– сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:

– Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!

Омелько вертнувся і мерщій зник.

– Ох, діла-діла!
– зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.

– Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив!
– промовив Пищимуха.

– А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи!
– почав скаржитись становий.

Коли се - і Омелько з стражником увіходять.

– Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.

– Нічого?
– перепитав становий.
– А не казав ти, що його пана заарештують?

– Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.

– Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула!
– увернув Омелько.

Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:

– Тебе на сторожі поставлено?

– Так тошно!
– випалив той.

– Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика!
– грізно наказав становий.

– Слухаюсь!
– одказав стражник.

– Іди собі!

Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.

– А ти чого зостався? Іди й ти!
– повернувся до нього становий.

– То пана, значить, не арештують?
– спитався Омелько.
– Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.

– Іди, кажу, а не базікай тут!
– гукнув на нього становий.