– От дивіться, - здивувався Омелько.
– Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий!
– одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.

– Ну, та йди вже!
– наказує йому становий.
– Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.

– То тоді мене кликнете?
– нерішуче спитався Омелько.
– Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...

– От причепа!
– скрикнув становий.
– Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.

– І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся!
– виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.

Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.

– Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш!
– лементував надворі різучий жіночий голос.

– Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.

– Хто ж не велів? Хто не велів?
– ще з більшим притиском желіпав жіночий.

– Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу!
– рішуче гукав чоловічий.

Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?

– А піди дізнайся, що воно там таке?
– наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха - баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.

– Стій, бабо, стій!
– наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.

– Моя ти матінко!
– скрикнула баба Горпиниха, - одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу!
– спльовувала баба Горпиниха.

– А що тобі, бабо, тут треба?
– виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.

Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.

– Здоровенькі були, наш начальник і благодітель!
– замовила вона, низько уклоняючись становому.
– Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, - бодай вони шибениці не минули!
– не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, - дай йому, господи, віку довгого та життя доброго!
– йшла. А він - отой прудиус, - і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, - в одну шкуру: не пушу!.. Я - вперед, а він - за мною; та вхопив мене, як той рябко, - звиніть, що скажу, - за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!

– Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, - почав її остерігати становий.
– Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він - стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.

– Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого?
– заперечила баба Горпиниха.
– Ви у нас начальник! Ви - і розпитаєте, ви - і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає!
– заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, - прямісінько так і повалилася на його.

– Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, - каже їй становий.
– А ти - повернувся він до стражника, - іди справляти своє діло.

Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.

– Осе таке!
– розмовляла сама з собою.
– І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от - дивись ти!

– Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях!
– промовив до неї Пищимуха.

– Що кажете таке?
– не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.

– Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, - сказав він.

Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.

– Ну, кажи, чого тобі треба?
– попитав її становий.