Шрифт:
— Це всього лишень слабенькі гіпотези.
— Але постріли на автостраді — незаперечний факт. Сліди від тих куль видно на шибці, і, мабуть, знайдемо їх на блясі кузова.
— Доведеться полакувати лівий бік, — втрутився водій., — Я б не хотів віддавати автомобіль в майстерню.
— Ми це зробимо самі в нашому гаражі. Ніхто нічого не знатиме.
— Ти не матимеш неприємностей з поліцією? — занепокоєно спитав Міллер. — Я б не хотів, аби нас затримали на допит, я не встигну тоді на рейс літака з Франкфурта до Бразілії.
— Який допит? Автомобіль, що їхав за нами, занесло на узбіччя, де він і загорівся. Ми не помітили цього, бо їхали попереду. Хіба не так?
— Звичайно, — відповів водій. — Я нічого не бачив.
— Я також.
— Не думаю, щоб нас узагалі спитали про що-небудь.
«Мерседес» зупинився біля будинку аеропорту. Міллер, Ціммерман і секретар висіли з «мерседеса». Водій одразу від'їхав далі. Краще, щоб ніхто не бачив автомобіля, уздовж якого рівною лінією тяглися чорні цятки. Нападник повистрілював усі кулі.
В аеропорту Ганса Ціммермана добре знали, бо він часто подорожував. Службовці й навіть офіцери прикордонних військ чемно віталися з мільйонером з Принцевих островів. Всі потрібні формальності були залагоджені дуже швидко. Вільного часу було доволі, тож давні друзі змогли зайти навіть у ресторан на каву.
— Повторюю ще раз: я не знаю, хто стріляв і в кого, — Ціммерман знову повернувся до недавнього замаху. — У всякому разі, будь обережний.
— Нічого зі мною не станеться.
— Перестань вірити у власну безсмертність. Кладовища світу переповнені дурнями, котрі були впевнені, що з ними нічого не станеться.
— Зі мною не раз траплялися всілякі прикрі речі, проте я сиджу тут і п'ю з тобою каву.
— Лише тому, що я не пошкодував грошей на купівлю броньованого автомобіля з правостороннім кермом, а також не шкодую грошей на утримування охоронця. Треба визнати, що він добре зреагував. Мушу якось віддячити йому.
— Відколи фінікійці винайшли гроші, з цією проблемою нема клопоту.
— У Бразілії, — і далі повчав його Ціммерман, — всього остерігайся, навіть їжі. Харчуйся у перших-ліпших пивницях або в барах із самообслуговуванням, тільки не в готелі, де будеш жити. Ніколи не замовляй їжу в номер.
— Не будь такий нудний.
— Мені байдуже до тебе — нехай навіть решето зроблять із тебе. Йдеться про гроші, які я хочу заробити. І я б не вибачив собі, коли б через якогось навіженого з цієї справи вийшов пшик.
— Гаразд, гаразд. У Ріо-де-Жанейро голодуватиму, немов індійський йог.
— Завжди тримайся біля Фока. Якщо навіть це він організував нещодавню стрілянину, то більше такого не повторить, щоб і самому не постраждати. Коли ж вам доведеться бути разом десь у гостях, пий з тієї самої пляшки та з такого самого келишка.
— Зміни платівку, бо я довше не витримаю.
— І тримайся якнайдалі від жінок. Хто знає, чи та дівчина, твоя коханка з Кейптауна, не продала тебе типам, які найняли убивць.
— Цього не може бути!
— Я переконаний, що ти їй усе розповів.
— Тут ти глибоко помиляєшся. Я навіть словом не обмовився. А вона дуже порядна й мила дівчина.
— От і розмовляй з таким. Завжди він має справу з порядними дівчатами.
— Саме так.
— Занапастять тебе оті дівки, — пророкував Ціммерман.
Тут з гучномовця пролунало оголошення, щоб пасажири, які летять у Франкфурт, займали місця в автобусі. Тільки тоді Ганс Ціммерман припинив свою тираду й попрощався з товаришем.
Ніхто більше не цікавився чорним «мерседесом», що повертався на Принцеві острови. Біля обгорілих решток БМВ стояли поліцейські автомобілі й «швидка допомога», куди саме заносили ноші з двома накритими тілами.
Політ до Франкфурта-на-Майні й пересадка на літак, який летів у Бразілію, минули без пригод. У Ріо-де-Жанейро теж не трапилося нічого надзвичайного. Арнонд Фок прибув туди на кілька годин раніше, замовив для нього номер у тому самому готелі й одразу розпочав переговори з власниками копальні.
Голландець виявився діловим і добре обізнаним з бразільським ринком партнером. Він, звісно, не забував про власні інтереси, але дбав також про спільну справу. Бразільці були спочатку занадто обережні в розмові з Міллером, але й тут Ганс Ціммерман зумів і здалека вплинути на них; тож після кількох днів переговорів з власниками копальні та неофіційних контактів з представниками влади, які вирішували питання про ліцензію на вивіз, справа щасливо зрушила з місця.
Арнонд Фок отримав дозвіл на купівлю шістдесяти п'яти тисяч тонн руди для своєї компанії «Фоссілз трейдінг». Йому пообіцяли також видати дозвіл на вивезення руди до Японії. Відтак окремим актом компанія «Фоссілз трейдінг» відступила цей дозвіл швейцарській фірмі «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Була встановлена також ціна на руду. Загалом замовник повинен був заплатити п'ятдесят один мільйон доларів. Антон Міллер, мабуть, слушно здогадувався, що один мільйон — то комісійне спритного голландця.