Бразільці не приховували свого задоволення від підписаного контракту й наполягали на якнайшвидшій його реалізації. Вони пообіцяли самі все владнати з перевезенням вольфраму на узбережжя й подальшим навантаженням його на корабель. Погодилися також на те, що платня за руду матиме вигляд кредитного листа якогось відомого європейського банку. Кредит буде виплачений готівкою після того, як руда потрапить у порт призначення.

На замовлення Арнонда Фока, інститут геології зробив аналіз руди на вміст вольфраму і дав відповідний висновок.

Все пішло так гладко, що вже через тиждень Антон Міллер міг надіслати в Кейптаун телеграму: «Приїжджаю з потрібними документами».

Знову Кейптаунський аеропорт, знову митні та інші формальності. Антон Міллер зайшов у зал для пасажирів. Тут, як скрізь в аеропортах світу, групки людей чекали на своїх рідних і знайомих.

Почасти за професійною звичкою, а може, під впливом застережень Ганса Ціммермана пасажир з Ріо-де-Жанейро придивлявся до людей, які чекали біля виходу. Він одразу запримітив чоловіка в темно-синьому піджаку зі срібними ґудзиками і шоферському кашкеті зі срібним галуном. Це був той самий водій, який віз Міллера з палацу Ван ден Ройтера в Констанції до готелю на Рондебоші. Недалечко від нього самотньо стояла дівчина з букетом у руці. Цю дівчину швейцарець також знав: вона працювала в адміністрації готелю «Інтерконтиненталь».

У тому, що працівниця великого міжнародного готелю чекає на когось в аеропорту, не було нічого дивного. Букет в її руці теж видавався цілком нормальною річчю — зустрічає, мабуть, якогось великого гостя. Може, самого директора? А може, перебуває тут у приватній справі — зустрічає, скажімо, свого хлопця?

Трохи далі за дівчиною Міллер побачив юнака в джинсах і строкатій сорочці з якимись написами. Краєм ока Міллер запримітив, що коли він проходив біля дівчини, та раптом зробила ледь помітний рух букетом. Після цього знаку юнак швидко попрямував до телефонних автоматів, що висіли на стіні.

«Аматори, — весело подумав Міллер. — Однак треба бути обережним. Цікаво, вони лише слідкують, чи вживатимуть якихось заходів?»

— Дозвольте, — водій Ройтера вклонився і забрав з Міллерової руки його шкіряну валізу. — Я чекаю на вас. Шеф просив приїхати одразу до нього в Констанцію.

— Я працівник пана Ван ден Ройтера, — відрекомендувався пристойний літній чоловік. — Дозвольте привітати вас від імені директора. Наш автомобіль чекає перед будинком.

— Чудово, — вдав задоволеного Міллер.

Вони сіли у вже відомий швейцарцеві «ягуар». Однак це не був броньований автомобіль. Швейцарець розглядався довкола. Юнак і гарна працівниця готелю кудись зникли. Автомобіль рушив з місця — слідом ніхто не їхав. Вони швидко проминули незабудовані райони за аеропортом і помчали до міста. Міллер увесь час був насторожі, стежив за іншими автомобілями та за людьми на хідниках. Поки що все було спокійно.

Автомобіль в'їхав у бідний квартал, де жили самі негри.

— Зупиніться, будь ласка, — попросив Міллер.

Водій загальмував біля хідника. Антон Міллер швиденько вистрибнув з авто, прихопивши із собою портфель з документами.

— Їдьте на віллу самі й перекажіть директорові, що найдалі через годину я буду в нього: мушу ще залагодити тут дуже важливу справу.

— Може, зачекати на вас? — не приховував здивування працівник фірми Ройтера.

— Ні, не треба, — Міллер пішов у той бік, звідки вони приїхали. Автомобіль рушив, і швейцарець одразу завернув в одну з бічних вуличок. Добрих п'ятнадцять хвилин блукав він у тому лабіринті, де був, мабуть, єдиним білим перехожим, поки не переконався, що за ним ніхто не слідкує. Він охоче випив би кави й посидів трохи в барі, але тут усі бари були призначені лише для чорних мешканців. Тому він запитав якогось перехожого, де найближча зупинка таксі, й пішов у вказаному напрямку.

На зупинці Міллер сів не в перше таксі, а в третє, чим викликав незадоволення водія першого автомобіля, але Міллер не поступився.

— Прошу їхати в район Констанції, — наказав він літньому сивому негрові. — Але не найкоротшим шляхом. Я не знаю Кейптауна і хотів би трохи оглянути його.

Задоволений таксист сорок хвилин возив свого пасажира по всьому місту. Нарешті, боячись розгнівати іноземця надто великим рахунком, завернув убік і під'їхав до палацу Ван ден Ройтера. Мільйонер сам вийшов назустріч гостеві.

— Ну, нарешті! — директор радісно потиснув долоню гостя. — З вами все гаразд?

— А що могло трапитися зі мною?

— Хіба ви не знаєте? Півгодини тому я дізнався, що на мою машину наїхав вантажний автомобіль. Водія геть понівечило, а секретар, мабуть, зі зламаною ногою, також потрапив у лікарню. Задня частина мого легковика ущент потрощена. На щастя, від удару не спалахнув бак з бензином. А як це вам пощастило лишитися живим і здоровим?

— Просто я висів у негритянському кварталі ще до цієї катастрофи.