Шрифт:
Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...
АРИСТОКРАТКА
Її високі значні кревні полягли почасти яко політичні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, далеко за границю.
Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'яниць села.
Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої доньки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.
– Не можу його покинути!
– відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?
І не покинула його.
А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.
Своїм старечим беззвучним голосом співала при роботі пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказувала якогось роду казки, хто були її предки, як проживала за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забратись за границю.
В таких хвилях неначе відживала.
Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убожестві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зломити не могла.
Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхетного походження?»
Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержувала, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, викликаний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зубожілою женщиною, матір'ю п'яниці?
Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе ховалася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення... З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі і пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.
Заможніші газдині-селянки, зобов'язані їй до вдячності, приносили їй дещо в дарунок.
Вона не приймала. Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала,- відсилала все назад.
Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опустили зовсім - осталися стіни її колись гарної чистої кімнати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на старомодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що її донька присилала і котрим ділилася сумлінно, не з'їдаючи його ніколи сама.
Було се з кінцем грудня, короткими, понурими днями.
Високий по коліна сніг покривав землю. Морози і завірюхи мінялися, а рівні, мов море, поля і по них мчачіся хмари снігу викликували мимоволі далекі степи перед душу...
Саме в той час померла женщина.
Була до послідньої хвилі притомна і благословила раз по раз усіх: всіх знакомих, всі діти свого сина і своєї доньки, тії послідні здалека, бо не були присутні. Вони були її гординею, і вона споглядала на них завсігди з якимсь притаєним вдоволенням, котрого вони не сміли спостерегти.
Також жадала сама висповідатися і розпорядила, як має бути одягнена до гробу...
Коли священик вступив у хату, казала всім присутнім вийти; межи тими були й такі, що чекали лиш на її смерть, щоб поділитися лахміттям, що покривало її тіло...
Пізніше дійшло аж до них (вони ждали під дверима), як він ганив її, що занедбувала церков, не ходячи до неї через двадцять і один рік, і як вона боронилася, стогнучи:
– Ви не хочете мені простити, але бог простить мені. Він свідок, що я не мала сил ходити, а їхати не мала чим!
І знов слідували по якійсь хвилі понурі грозячі звуки, і потім знов насилу вистогнані слова:
– Але ти простиш мені, боже! Ти знаєш, що я перетерпіла, знаєш усі хвилі мого життя, і тії, в котрих я з упокорення була порохом!