На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку- мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не вид­ко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвін­ка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довіда­лась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.

– Ой, багато перетерпіла я на своїм віку!
– сказала сумно серед розмови.

Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, май­же вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не мож­на було вичитати якого-небудь перебутого горя.

– Ваша донька ще дівчина?
– спитала я.

– Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на два­дцятий.

– Може, хоч заручена?

Стара глянула на мене:

– Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!

– Не любить жодного?

– Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.

– Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного!
– кажу жартівливо.- Пождіть, прийде такий, що спо­добається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!

– То лише така бесіда!
– відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.- То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона від­дасться аж тоді, як її доля дозріє.

Я всміхнулася.

Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.

– Чи ви що казали?

– Ні, я щось думала.

– Чого тільки думати? Передумати - не передумав ще ніхто нічого.

– Як то, лелічко?

Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:

– Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!

– Якого найгіршого лиха?

– Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть - найгірше лихо.

– Смерть!
– повторила я за нею протяжно.- Справді, її не можна думками відогнати.

– Так і видите!
– сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.- Отже, видите. А що значить все проче?

– Смерть - то щось таке, що мусить бути,- відповіла я,- але то не найгірше лихо.

– Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім - чи одно мусить бути, бо бог так хоче!

– Як, лелічко?

– Кажу: бог так хоче...

– Що?

– Так, як воно є.

– І чоловік може хотіти...

Вона похитала сумно головою.

– Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то від­далась би. Чей ви не бороните їй сього.

– Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру неба­вом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!

– Вона не любить,- обізвалася я знов.

– І сказали щось розумного!
– відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.

Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.

Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:

– Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...

– Так,- відповіла з жалем.- Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то - розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет!
– і махнула рукою.- Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.

– Чи ви вже забули, які ви були замолоду,- спитала я весело,- або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!

– Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною - то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син - то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.

– Чи так зле, лелічко?

– Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...

Ми замовкли.

Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо впе­ред себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед на­ми показалася молода дівчина.

– Іллінка!
– кликнула стара втішно, а я глянула ці­каво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і ве­ла сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,- подумала я мимоволі. І справді! Вона ма­ла в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,- я не могла відгадати.