Прийшла, щоби стару заступити.

Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гар­нішим.

– Ти не хочеш віддатися?
– спитала я між іншим жартівливо.

Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.

– Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,- відповіла за­мість неї мати.

Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.

– Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять ме­не,- обізвалась вона.- Ви все боїтеся!

– Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!

– Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?

– Бийся по роті, Іллінко!

– Так дайте спокій, мамо, пождіть!

– Добре ждати,- сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.- Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...

Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.

– Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пас­ти.

І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Неба­вом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.

Стара встала.

– Отака вона,- сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.- Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її!
– І зітхнула.- Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!

– Бувайте здорові,- обернулась опісля до мене.- Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та про­живайте свій вік щасливо!

Спускаючись звільна вниз, держалась боязко руками корчів та шептала безнастанно до себе. Трохи згодом зникла, немов привид, з моїх очей...

І знов лежала я на м'якім моху під відвічними сме­реками.

Ухом слухала я їх шуму, а оком слідила орла, що не­рухомо завис якраз наді мною високо понад лісами, не­мов чорна точка на синьому небі...

Між тим лунав сильний дзвінкий голос дівчини, кот­рої образ стояв ясно-виразно перед моєю душею. Її піс­ня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості... А я вдумалась в неї, неначе в яку подію...

В ярах відзивався відгомін.

Здавалося, що одна стіна скали передавала другій сміливий, покликуючий голос; все дальше й дальше, все вище й вище... Здавалось, що поклик сей полинув ку­дись далеко - аж у недоглядну далеч...

Мені припала задача заявити одному вбогому мужи­кові, вітцеві чотирьох малих дітей, що його господарст­во має ліцитуватися. [5] На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім [6] банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики, порадили переписати поле на своє ім'я, реченець плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села. Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив в банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії процен­ти,- жалівся він,- множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець виплати минув, а він не виплатив нічого.

Був злим спекулянтом, [7] а останні роки були, тяжкі і неурожайні, і він жив лише з того, що заробляв між другими. Всі люди в селі знали, що він не збере по­трібної суми, котра, збільшена процентами, перевищала далеко його дрібне майно, і тому (мені уста дрижали, коли я представив йому стан речей) мусило господарст­во ліцитуватися. Під час розмови переслідувала мене неустанно думка, що сей бідолаха не зазнав від колис­ки доброї хвилини. Часом запивався. Тоді проживав і найкращі свої хвилі.

Заявив я йому, врешті, що його жде.

По якійсь хвилині зрозумів мене.

На його устах завмер втомлений усміх, вони стали бі­лі, штивні, а очі, ті очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням.

– Але ж я не брав ніяких грошей!
– зойкнув, вреш­ті, не своїм голосом.

– Нічо, бадіко, [8] але ви казали переписати задовжений грунт на себе... а там чи ви не знали? Сей банк не держиться осіб, лише землі. Якби ви були платили хоч проценти, то банк був би й ваших внуків ждав, а так ви не платили ні процентів, ні капіталу, і тому, бачите...