В світлиці Аб­ру­ма на­би­лось стільки на­ро­ду, що ста­ло ди­ха­ти труд­но. Ко­ли ж од­чи­ни­ли вікно, щоб впус­ти­ти повітря, світло впа­ло на ціле мо­ре нап­ру­же­них схвильова­них об­лич, і крізь вікно в ха­ту влетіла сто­ока три­во­га.

І всі по­ба­чи­ли Ес­тер­ку, її ска­менілий од го­ря вид, її чер­воні очі, з яких без упин­ку стіка­ла сльоза. Мов вітер повіяв по всіх об­лич­чях. Ай-вай!

Абрум хотів її по­са­ди­ти, але во­на не сіла. Тільки опер­лась на по­руч­чя стільця. Її щось пи­та­ли, щось го­во­ри­ли, але во­на не чу­ла. Що їй бу­ло до то­го? Во­на, що но­си­ла у серці ве­ли­ке го­ре, яке не мог­ло там змісти­тись і спли­ва­ло крізь темні очі, ба­чи­ла тільки своїх синів, про них го­во­ри­ла. Во­на опи­су­ва­ла усі под­ро­биці, яких ніко­ли не ба­чи­ла, бо бу­ла да­ле­ко від то­го, ма­лю­ва­ла кар­ти­ну так, на­че во­на ви­пе­че­на бу­ла у неї на чер­во­них повіках, що зак­ри­ва­ли очі. І го­лос у неї гу­чав, як в ста­ро­давніх про­років:

–  Я ба­чу звірів… скрізь звірів… В очах у них во­гонь, а на зу­бах кров… людська, чер­во­на… А в серці ма­ють вов­чу жа­до­бу… Во­ни не­суть сво­го бо­га, і на дрюч­ках, що в їх ру­ках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!

–  Ай-вай!
– сти­ха зітхну­ли де­сят­ки гру­дей у хаті й попід вікном.

–  А їхні по­пи співа­ють і чор­ни­ми ус­та­ми хва­лять гос­по­да бо­га, а на ри­зах в них кров… людська кров… І ри­чать ра­зом із по­па­ми кри­ваві звірі, і роз­би­ва­ють об камінь го­ло­ви діток ма­леньких… Ай-вай!

–  Ай-вай!
– трем­тить зітхан­ня дов­ко­ла, і мерк­не од нього у хаті світло.

–  Ось під но­га­ми у ме­не кров… чор­на, за­пек­ла… ве­ликі чорні ка­люжі… Ле­жать жінки, білі як крей­да, і див­ляться їх мертві очі на чо­ловіків… на тру­пи дітей… І ска­чуть по дітях сп'янілі звірі, і ре­вуть: смерть! смерть!

–  Ай-вай!
– стог­нуть у хаті і пла­чуть над­ворі.

–  Вогонь і смерть!.. Я ба­чу ру­ки, я ба­чу очі, що бла­га­ють ря­тун­ку… Я чую крик… Ва­ляться стіни… стріля­ють… пек­ло… Ой, мені душ­но… Ой, моє сер­це… А те­пер чуєте? Ша! Біжать по схо­дак… ла­ма­ють двері… А там мої діти… мої си­ни любі. Ай-вай!.. Ря­туй­те. Не бий-те… Ле­жить мій Хаїм… ле­жить мій Лей­ба, що го­ду­ва­ли ста­реньку ма­му… і більше не вста­нуть… Ой-ой! Ай-вай!..

–  Ай-вай!.. ай-в-вай!..
– усі підхоп­лю­ють ле­мент, і стає сум­но і страш­но, як в суд­ний день.

А бо­бе Ес­тер­ка все го­во­ри­ла, а сльози усе стіка­ли з їі сліпих очей. Роз­би­тий ста­ре­чий го­лос ча­сом дзвенів, як го­лос про­ро­ка, і тоді дов­ко­ла ро­би­лось ти­хо, лю­ди таїли віддих і скла­да­ли на дно сер­ця кож­не сло­во ста­рої, як важ­кий жаль. Мо­же, то не Ес­тер­ка го­во­рить, а їхня до­ля, і той чер­во­ний ту­ман, що те­пер на­вис над ни­ми, пе­рет­во­риться завт­ра у дійсність. Мо­же, ті діти, що те­пер ту­лять теплі об­лич­чя до колін ма­те­рок, завт­ра бу­дуть ва­ля­тись по ву­ли­цях мертві і їх бу­дуть то­ло­чи­ти важкі чо­бо­ти­ща п'яної юр­ми… Ай-вай!..

Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.

Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за нею аж до її ха­ти.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.

Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.

А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком, що розтіка­лись, не­мов кри­ваві ріки, поміж зе­ле­ним хлібом од мурів містеч­ка. Бу­дин­ки бу­ли пох­мурі, всі в тінях, і тіні ляг­ли в лю­дей під очи­ма. Ста­рий ме­чет, спов­не­ний нині так гус­то зер­ном, як ко­лись пра­вовірни­ми за па­ну­ван­ня турків, був чор­ний од чор­них зга­док про кри­ваві події, що ми­ну­ли, зда­ва­лось, навіки, а сірий ри­нок сто­яв пох­му­рий, весь в зморш­ках, як дід, що все вже ба­чив і роз­гу­бив надії.

Містечко бу­ло без­люд­не. Спустіли­ми ву­ли­ця­ми блу­ка­ли лиш ко­зи. Ко­ли сон­це ста­ло ви­со­ко, вда­рив з дзвіниці дзвін; хит­нув повітря й но­жем прой­шов у сер­це. З'явля­лись лю­ди. Спо­чат­ку рідко, як і ок­ремі дзво­ни. Та ко­ли дзво­ни, схит­нув­шись ра­зом, пішли у та­нець, ве­ликі, се­редні й ма­ленькі, і зас­ка­ка­ли в повітрі, як ме­те­ли­ця, з усіх усюдів сип­ну­ли лю­ди, так на­че дзво­ни тяг­ли їх до се­бе. І сот­ки на­ля­ка­них очей ди­ви­лись услід їм крізь шиб­ки вікон…