Блідий не­вис­па­ний шо­хат Аб­рум теж слу­хав дзвонів, хоч во­ни вже дав­но за­мовк­ли. Він весь тремтів і сам ди­ву­вав­ся, що у нього так ска­чуть ще­ле­пи, так тру­сяться ру­ки і но­ги. Бо ще невідо­мо, чи піде про­цесія, чи ні, чи бу­де що, чи не бу­де. Але ж він по­важ­на ду­хов­на осо­ба і не мо­же бу­ти ли­ше свідком на­род­но­го ли­ха. Врешті він зва­жив­ся і пе­рес­ту­пив поріг своєї оселі. Дрібним, не­пев­ним кро­ком, ози­ра­ючись та ог­ля­да­ючи стрічно­го «гоя», так на­че впер­ше стрічав­ся з ним, він спо­чат­ку пішов бічною ву­ли­цею, те­пер без­люд­ною, а далі звер­нув як до май­да­ну. З вікон і з две­рей ди­ви­лись на нього йо­го од­новірці, і він привітно хи­тав їм го­ло­вою та кри­вив в усмішку свої бліді ус­та. Він навіть про­бу­вав щось го­во­ри­ти хрип­лим та зду­ше­ним го­ло­сом, але за кож­ним ра­зом змов­кав, та­ким чуд­ним та див­ним зда­вавсь йо­му йо­го влас­ний го­лос. Та й вза­галі йо­му зда­ва­лось, що то не він іде, а хтось чу­жий, нез­най­омий так чуд­но сту­пає трем­тя­чи­ми но­га­ми по якійсь чудній, не­мов легкій, землі. І він навіть ба­чив, як той «чу­жий» іде. По до­розі йо­му стріча­лась мо­лодь, що бігла з май­да­ну, од церк­ви. Йо­му зда­ва­лось, що він пи­тав, але він тільки сто­яв і мовч­ки ди­вив­ся стрічним у віці. І йо­му оповіда­ли. На хо­ду, поспіша­ючись, ко­рот­ко, урив­час­то. Ба­га­то на­ро­ду… з сіл… і з око­лиць… Ідуть до церк­ви, а зби­ра­ють каміння… кла­дуть за па­зу­ху… Хтось ба­чив со­ки­ру… попід по­лою… І бігли далі.

На одній ву­лиці, де на­род у три­возі ви­си­пав з хат, він ба­чив, як якась круг­ло­ви­да ку­че­ря­ва дівчи­на (чия во­на?) ки­да­лась поміж лю­ди з тхо­ре­вим хут­ром і всіх бла­га­ла, щоб за­хо­ва­ли. ЇЇ стріча­ли болісним усміхом і од­мов­ля­ли, але своїми бла­га­ючи­ми, сли­ве бо­жевільни­ми очи­ма во­на сіяла жах.

Абрум пішов далі. Повз нього прос­ко­чив кіньми ста­но­вий, злег­ка підпли­гу­ючи на м'яких ре­со­рах. Аб­рум підняв ру­ки і щось зак­ри­чав, щоб йо­го зу­пи­ни­ти. Але той навіть не озир­нув­ся. Блис­нув на сонці білим мун­ди­ром та зо­ло­том по­гонів і зник. І рап­том шо­хат по­чув у серці пе­ку­чу злість. Йо­го аж струс­ну­ло. Те­пер він опам'ятав­ся і міг го­во­ри­ти. Він пе­рей­мав стрічних і всім кри­чав, що так не мож­на… Тре­ба обо­ро­ня­тись. Тре­ба стріля­ти із ре­вольверів і всіх пе­ре­би­ти… За­ки­да­ти дро­ва­ми, би­ти дрюч­ка­ми, ко­ло­ти но­жа­ми… Підняв стра­шен­ний га­лас. За­ля­кані лю­ди вибіга­ли із хат та бла­га­ли, щоб він за­мовк…

–  Тихо, реб Аб­ру­ме, ти­хо будьте… ша!

Але він не міг вга­му­ва­тись.

Блідий, запіне­ний, з страш­ни­ми очи­ма, він кри­чав на цілу ву­ли­цю, не­мов хотів заг­лу­ши­ти кри­ком свій влас­ний жах:

–  Для чо­го мов­ча­ти? І до­ки мов­ча­ти? Ми все мов­ча­ли…

–  Реб Аб­ру­ме… ну, будьте ж ти­хо… ша, реб Аб­ру­ме…

Ті, що не зна­ли, від чо­го зчи­нив­ся крик, га­да­ли, що вже по­ча­ло­ся. Во­ни вибіга­ли з домів на­по­го­тові, з жінка­ми, з дітьми, з клун­ка­ми в ру­ках, і задвірка­ми, че­рез го­ро­ди, тіка­ли в по­ле, у ви­со­ку пше­ни­цю.

Коло Аб­ру­ма зби­рав­ся на­род. До нього прос­тя­га­ли­ся ру­ки, йо­го ото­ча­ли бліді, зжовклі об­лич­чя, чер­воні од нічниць очі. І всі бла­га­ли: ша! Ти­хо… не клич біди… Аб­рум за­мовк. І се­ред тиші йо­му зро­би­лось страш­но. Тут, в тім містеч­ку, де він ро­див­ся та зріс, де стільки літ, до ста­рості са­мої, провів у праці для се­бе й дру­гих, він опи­нив­ся як се­ред мо­ря на ко­раблі, який за­раз по­то­не, а навк­ру­ги б'ють хвилі і ре­ве вітер у чор­них прос­то­рах. І нізвідки не­ма ря­тун­ку. Аб­рум обвів усіх очи­ма. Ті нес­покійні блис­кучі очі, з яки­ми стрівся, так са­мо ка­за­ли: не­ма ря­тун­ку…

Все тіло див­но нап­ру­жи­лось у нього, і він відчув сер­цем той крик роз­пу­ки, що гли­бо­ко таївся в серці йо­го на­ро­ду, бо­ячись навіть вир­ва­тись звідти.

Йому зро­би­лось страш­но… страшніше тут, се­ред лю­дей, ніж в своїй хаті…

Раптом Аб­рум по­чув, як щось зва­ли­лось на нього й розбіглось по тілу дрібни­ми колька­ми. То се­ред тиші впа­ли на го­ло­ву дзво­ни і побігли по місту з вис­ко­ком й ре­го­том. Од май­да­ну щось ту­потіло і чув­ся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»

Може, там бійка, мо­же, там кров… Він нічо­го не знав. Мо­же, там ріжуть, гра­бу­ють… Він тільки тя­мив, що все круг нього за­во­ру­ши­лось і якась си­ла рап­том вхо­пи­ла йо­го, що йо­го з усіх боків штов­ха­ють, що над ним важ­ко ди­ха­ють, що він біжить, і чує дов­ко­ла ве­ли­кий тупіт ніг, і чує у гру­дях, як ска­че сер­це. Щось ве­ли­ке, сто­но­ге, га­ря­че бігло з ним ра­зом, а він ба­чив пе­ред со­бою лиш довгі по­ли чий­огось ха­ла­та, що ку­мед­но розліта­лись на вітрі. За ним щось гна­лось. Він мчав по тісних ву­ли­цях, місив но­га­ми гли­бо­кий пил, ми­нав до­ми, звер­тав убік, і піт за­ли­вав йо­му очі. Ось дім Мой­ше Цвей­лібе, а ось ха­та убо­гої Ха­ни. Знов якась ву­ли­ця… ще один дім, - і чий то дім? Чий же то дім? А там уже по­ле… Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж ма­ки, такі страшні, чер­воні… як людська кров… Ко­ли б добігти, ко­ли б схо­ва­тись, щоб вже не чу­ти дзвонів, чер­во­них дзвонів, що мчать навз­догін, б'ють в са­ме сер­це, ска­чуть і ре­го­чуть, як бо­жевільні…

Містечко спустіло. Всі, хто ли­шень міг, утек­ли в по­ле або у ліс. Ли­ши­лась тільки сліпа Ес­тер­ка, яку за­бу­ли взя­ти з со­бою, та го­лодні не­го­до­вані ко­зи, що блу­ка­ли круг неї з жалібним пла­чем. А в дивній мертвій тиші містеч­ка справ­ля­ли та­нець дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі. Сон­це сміялось і вис­те­ля­ло до­ро­гу дзво­нам, як ки­ли­ма­ми.

Естерка сиділа на по­розі своєї ха­ти­ни, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми. Во­на са­ма стріне те, від чо­го всі повтіка­ли, що там, в Одесі, од­ня­ло од неї синів. Але во­на не по­чу­ва­ла стра­ху. Чо­го бо­ятись, ко­ли най­ст­рашніше прой­шло вже крізь її сер­це вог­нем і спа­ли­ло там все? Не страх, а зне­на­висть запіка­лась у її гру­дях, ко­ли во­на слу­ха­ла дзвонів. Ес­терці зда­ва­лось, що то не згу­ки, а сот­ки кри­ва­вих рук прос­тяг­ли­ся од дзвіниці і жадібно тріпо­чуть дов­ги­ми пальця­ми по­над до­ма­ми. І їй хотілось всту­пи­ти в бій з ти­ми ру­ка­ми та влас­ним тілом од­вес­ти од лю­дей ли­хо. Во­на вста­ла з по­ро­га, прос­тяг­ла впе­ред ру­ки, підня­ла ли­це, по яко­му стіка­ли з сліпих очей сльози, й пішла на­зустріч дзво­нам. Згорб­ле­на пос­тать ста­рої з прос­тер­ти­ми пе­ред се­бе ру­ка­ми, су­ха й рішу­ча, зда­ва­лась страш­ною се­ред без­люд­дя. Во­на йшла і жадібно вби­ра­ла у се­бе згу­ки, що пе­рет­во­ря­лись в зне­на­висть.

Раптом Ес­тер­ка се­ред дзвонів по­чу­ла щось інше. Спо­чат­ку як ти­хий плач, а далі мов вит­тя вітру. З ча­сом ті згу­ки груб­ша­ли, хрипіли, обер­та­ли­ся в рик. Не­мов то­вар ревів на оборі або гра­до­ва хма­ра нес­лась по не­бу.

То йшла про­цесія.

Тисячі ніг то­ло­чи­ли зем­лю, ти­сячі тіл ко­ли­ха­ли повітря, ло­потіли на волі ко­рог­ви, і гру­би­ми, не­людськи­ми го­ло­са­ми ревіли гладкі по­пи, як з боч­ки, а довгі ко­си їх, роз­ма­яні на вітрі, тріпа­лись по цуп­ких зо­ло­тих ри­зах. Ви­со­ко над ни­ми хму­ри­лось зчорніле ли­це убо­го­го спа­са, що лед­ве ви­ти­ка­лось із ко­ва­них ба­га­тих риз, важ­ких і нез­руч­них. І гра­ли бо­гові сла­ву дзво­ни, і співа­ли її од пов­но­го че­ре­ва грубі по­пи.