Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький!
– лиш очі світя!

– Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.

Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.

Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі - от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

– Це, - кажуть, - чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!

– А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всі однакі.
– Та й знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня. [1]

– А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?

Мене неначе серпом - чирк.

– Я осьде, - кажу.

– Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.

– Нічо, - кажу.

А камрати так зараз і в жарти:

– Еге, - кажуть, - з грішми! Шовканюк завтра платить.

«Добре вам жартувати, - думаю я собі, - да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити». [2]

А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.

– Як зовешся?!
– гримнув.

– Так і так, - кажу.

– На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

– Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

– Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.

– «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

– Далі, - прошу, - далі.

– «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш, приходи на урльоп, [3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!

А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,

твого рідного брата

Онуфрія».

На другий день пишуся знов до рапорту.
– Со сhcesz? [4]– крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.

– Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...

Господи, як утне мене в лице!
– кров тільки почуріла по білому кабатові.

– Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!

Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.

– Ти достанеш буки, - каже капрал відо дня.

– Нічо, - кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

«Піду, - гадаю собі, - та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»