– Ой, - кажу, - пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!..
– а сам так го обіймив, трохи не задушу.

– Та гов же бо, гов, - каже Тоній, сміючись.
– Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.

– Упідскоки, - каже Бая.

– Але? Але?
– питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?

– Ти дурень!
– каже Яків, свищучи.

– Хіба так!
– кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.

– Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко мені лиш чарки!
– а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!

Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!