Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

– А це, - кажу, - як я тут зайшов?

– Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

– Боже, милий боже!..

– Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

– Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?

– Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.

– В урльопасі, - кажу, - був лист.

– Є й лист, - каже, - я находив.

– Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

– Коби, - каже, - за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся. [10]

– Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

– Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

– А де ж той, - кажу, - дохтор?

– Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.

– А що, - каже, - як тобі?

– Добре, - кажу.
– Пустіть додому!

– Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.

Я так і став благати:

– Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.

Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.

– Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.

Я так і зрадів.

– О, дякувать же вам, пан дохтор!

– Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.

Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.

– Чого, - каже, - так задумався, серце?

– Чи ж нема чого?
– кажу.

– Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.

– Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.

– Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.

– Або ви знаєте?
– кажу.

– Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.

– Або ви, - кажу, - мого брата знали?

– Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині

– А ви ж звідкіля?

– Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.

– А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?

– Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!

– А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.

– У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.

Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.

– Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.

За годинку був і віз; сів я та й поїхав.

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.

– Добрий день вам, ненько, що дієте?

– Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.

Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!

За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..

– О, простибіг же тобі, синку!
– кажуть неня, скоро почули вогонь у печі.
– Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

– А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?

– Передучора тиждень минув, - кажуть неня.

– А що казав, як умирав?

– Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.