– А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.

– А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.

– А так же не будуть вам нічо казати?

– Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...

Другої днини пішов я до жида.

– Давай, - кажу, - на роботу!

– Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.

– Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...

Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:

– Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..

– А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати?
– лаю я на хлопця.

– Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи.
– «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:

– Плати за похорон.

– Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!

– Ні, таки плати зараз!

– Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

– Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...

– Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного [11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.

– Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

– А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?

– Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.

– То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

– Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату [12] му заплачу.

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. [13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

– Добрий вечір, брате!

– Добре здоровля. Прошу, сідай.

– Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

– Забрали, - кажу.

– Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.

– Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

– В один раз!
– повторив Нестерюк гірко, - а тепер?

– Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

– Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень!
– ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.

– На тобі пак, - каже.
– Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

– Як то закутало?
– питаю я.

– Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри [14] в лісі рубає.

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.