Я так зрадів, господи!

– А ви ж би...
– кажу.

– Та бо гов уже з тим тільки виканням!
– гримнув жандар.
– Не кажіть мені «ви», але таки по-парубоцьки «ти».

– То нехай же буде й «ти». А ти ж би, - кажу, - між нами, простими руснаками, хотів жити?

– Я, - каже Тайвер, - той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!

– Та бо тобі треба женитися, - каже Яків до жандаря.
– Без жінки не йде господарство в лад.

– А ти як гадав?
– каже жандар, - женитися, відки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?

– Яка Оленочка?
– питаю я.

– Або твоя сестра!
– каже Тайвер.

– Як це?

– Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?

– А я ж би відки знав?
– кажу я.
– Олено, ходи сюди зараз!
– крикнув я.

Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.

– Дівко, - кажу, - а я оце що за речі чую? О-о!

Вона мені в ноги.

– Бадічку, - каже, - простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!

– Вже більше мене не будеш любити?
– каже жандар, а сам і собі засоромивсь.
– Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?

– Ей, та бо ти все з твоїми вигадками!
– каже бідна дівка, плачучи.
– А я тобі тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку [18] ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він, бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!..

Ми як стояли, так усі і засміялись.

– А тепер що буде?
– питаю я жандаря.

– Тепер отак буде, - каже він, - я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю та не справлю, що треба.

Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні [19] і зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?

– Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче?
– кажу я, жартуючи.

– Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…

– Не цірся [20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені тутки комедії твоєї на потрібно.

– Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!

– Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок [21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?

– Та бо я го буду дуже любити!
– каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.

– Коли так, - кажу, - то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.

Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці [22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф [23] хороцівський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто би не казав, що це німець: руснак та й руснак!

У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.

– А ти що журишся?
– питає Тоній.

– От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?

– Або Андрія Сірмана?
– каже Яків.

Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.

– Бадічку, - каже, - за вами якийсь вояк питає!

– Де?
– кажу.

– Та он за ворітьми!

– Чому ж не йде в хату?

– Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.

– А який він?

– Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.

Я не побіг, а полетів з хати.

– Бая, - кажу, - пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..

– Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..