Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за що? Обридла... світ заступила... в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж мені чого... щоб я... навіки забулась... Тільки далі од цього місця, далі!

Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!

Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього - ні рубця... Підводу найміть...

Палажка. Та хай їм все завалиться! Я зараз... Тільки надворі горобина ніч.

Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують... Ходім! 

Няня її піддержує. 

(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу! 

Грім, дощ, буря. 

Завіса

Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва - писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти - столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.

Котенко, парикмахер і потім Безродний.

Котенко. Що се? Новий парик? Нові втрати?

Парикмахер. У нас же не було на Богдана.

Котенко. А на сотника, на Карася?

Парикмахер. Степан Іванович казали, що не підходять.

Котенко. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування: я тут хазяїн, а він у мене слуга...

Парикмахер. Та я, як прикажете...

Безродний (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?

Котенко. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.

Безродний. Що таке? До чого се - не розумію...

Котенко. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, - першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити...

Безродний. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?

Котенко. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше! 

Безродний, знизавши плечима, виходить.

Ну, годі! До пані Лучицької! 

Парикмахер виходить.

Котенко і Квятковська.

Квятковська (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?

Котенко. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...

Квятковська (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.

Котенко. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...

Квятковська. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

Котенко. Та не кричи, - от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.

Квятковська. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.

Котенко. А я підберу й заховаю.

Квятковська. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?