Маринка. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?

Лучицька (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч - єдина мені на світі втіха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!

Маринка. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?

Лучицька. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий день отут болить... (Показує на груди).

Маринка. Так не надривайте себе, - хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича...

Лучицька. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий бінокль!

Маринка. Може, Квятковської: вона тут була...

Лучицька. Вона? А ще хто був?

Маринка. Не бачила; її бачила, та й годі!

Лучицька. Це не її бінокль, це мужеський... Стій, стій! Це бінокль мого Антося... його, його! Ось і ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).

Маринка. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблідли!

Лучицька. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).

Маринка. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?

Лучицька. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно... Хоч би разом... Він тут!

Ті ж і Безродний.

Безродний (вбіга). Що з Марією Іванівною? Істерика? (Маринці). Сказали? Довідалась?

Маринка. Ні, тут друге: вона зовсім слаба...

Безродний. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!

Маринка. Нема, нема його! То здалося, прибачилось...

Лучицька. Ах, яка мука! (Витира очі). Коли б кінець...

Ті ж і Безродний, доктор, Котенко.

Доктор (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панійко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?

Маринка. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить і т. д.).

Доктор. Ай, нещастя! (Дає краплі). Випийте! Я ж просив, я ж благав нічого не приймати до серця: спокій і сон, сон і спокій вам тільки потрібні... А тут мало тії сцени, яка вам в теперішнім стані - кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!

Котенко (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть піде... Марусю, рятуйте!

Лучицька. Я сама розумію... Не вільна тільки в собі, Савичу... Я не жаліла ніколи для вас сил, ви знаєте...

Котенко. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалійте... перший спектакль... Все від його... Повний збір... і одмінить!

Безродний. Може, Квятковська?

Котенко (сердито). Що Квятковська? Ще мішається, торочить! Щоб скандал був! Публіка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж мені чинити? Розор, розор! Нічим буде нещасним хористам платити... А діти мої, нещасні діти! (Утира очі).

Лучицька. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останні сили...

Доктор. По-моєму, ні! Смертельна ризика... (Дає ще краплі).

Маринка. Бога ради!

Безродний (лама руки). Доб'ють, доб'ють!