Котенко. Недержаний трохи...

Квятковська. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!

Котенко. (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...

Квятковська. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

Котенко. Впроголодь...

Квятковська. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?

Котенко. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!

Квятковська. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?

Котенко. Та схаменись!.. (Одступа).

Квятковська (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, - то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?

Котенко. От злигався!.. Та що ти собі...

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?

Котенко. Та одсахнись! (Тіка).

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, - начитаю і я!

Котенко. Та... що ти... (Тіка далі).

Квятковська. Мовчи! Начитаю!

Котенко (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!

Квятковська і Юркович.

Юркович (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?

Квятковська (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.

Юркович. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...

Квятковська. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...

Юркович. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...

Квятковська. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Юркович. І Лучицька з вами?

Квятковська. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?

Юркович. Байдуже! Вона актриса - правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.

Квятковська. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.

Юркович. Яким робом? Перли не ховають, а показують...

Квятковська. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.

Юркович. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?

Квятковська. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!

Юркович (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас - аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі... Та хай його маму мордує, отут зараз умру - і вас заарештують за душогубство.

Квятковська. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?

Юркович. Дайте ножа... Ні, краще - серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!

Квятковська (кокетує). А все-таки Лучицька...

Юркович. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді, по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті оповістили, і трошки сліз зронили... Я навіть за ті сльози взяв двадцять три карбованці...

Квятковська. Ну, так ото... побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі... Я широко ступила... драматичні ролі взяла і жодної не впустила... Публіка мене прийма - страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспіваєте?

Юркович (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати...

Квятковська (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно; коли - геп!
– на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду...