Маринка. Стійте! Нарвіть квіток...

Лучицька (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

Маринка. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).

Лучицька. Не буду, більше не буду!

Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...

Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.

Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).

Богданиха. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!

Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).

Лучицька (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).

Маринка. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...

Лучицька. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...

Маринка. Дайте я вам от сюди приколю її.

Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

Маринка. Нате, нате!

Лучицька. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).

Рябкова (в стороні, Маринці). А що, як їй?

Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).

Рябкова. Жалібниця наша! Заступниця наша!

Лучицька (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

Маринка. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).

Лучицька. Розкажи й мені!

Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою - "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота - судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика - одне, вона - друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"

Лучицька. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)

Як поїхав мій миленький до млина, до млина,

А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.

Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

Маринка (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Лучицька (ледве вимовля). Мікстуру...

Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?

Лучицька. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!

Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий... 

Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом. 

Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!

Ті ж і Палажка.

Палажка. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Лучицька. Ай! (Обніма няню).

Палажка. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут... 

Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.