Палажка. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів...

Палажка. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

Маринка. Од неї оце листа одібрала Маруся.

Палажка. Що ж ота пані їй пише?

Маринка. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

Палажка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!

Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

Маринка. А ви ж, няню, куди знов?

Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

Палажка. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

Маринка (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі... 

Стук у двері. 

Хто там?

Маринка і Жалівницький.

Маринка, Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що вийшов з бокових дверей).

Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

Маринка (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Жалівницький. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

Маринка (проводжа). Не забудь же - сьогодні її іменини.

Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Лучицька (просипається). Хто там?

Маринка. То чоловік приходив...

Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?

Маринка. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Лучицька. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав - чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда?

Маринка. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

Маринка. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! 

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

Маринка (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! 

Хористки кивають головами. 

Лемішка (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

Маринка. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).

Лемішка. Тільки не кажи їй, - не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Лучицька. Маринко, хто там?