Шрифт:
XVI
Почорніло синє море, Сонечко згасає, І на небі чорна хмара Каменем звисає. Як склепіння гробовеє, Небо сумне стало, І, як гроби, з себе, море Хвилі підіймало. І по світі білім тихо, Тілько ворон кряче, Тілько вітер повіває І жалібно плаче. Вдруг півнеба загорілось, Запалахкотіло ... І, як оком промигнути, Страшно загриміло. Загриміло, загуділо, Земля затряслася, І по небі громовая Стрілка пронеслася. Бах на землю! Стало тихо. Небо замовчало. Лиш дрібненькими сльозами Землю устеляло. Плаче небо й перестало, Небу легше стало; Чорні хмари розійшлися; Сонце засіяло. Любо, мило в білім світі, Пташечки співають. В полі люде хліб збирають В морі риби грають. Любо, мило в білім світі, На душі миленько. Лиш їдному Соломону Сумно та тяженько. XVII
І сидить він під скалою, І сидить, і плаче. Аж тут ворон чорнокрилий Понад морем кряче: «Ой, літав я кажду нічку Помежи горами, Кажду нічку доглядав я Соломона мами. Ой, коли ж ти, злая ненько. Будеш умирати? Ой, коли ж я над тобою Сяду балювати? І літав я надаремне, І не маю жалю: Серед тучі, серед грому Я дождався балю. Общипав я твоє тіло Виссав твої жили,- Нащо ж серце твоє чорне Громи розкришили! ..» І літав він понад море, Просив моря пити: Тяжко стало після балю Ворона палити. I зачав він воду пити, Пив і не напився І без духу в синє море 3 берега звалився. А Соломон розважає, Сльози утирає І до батька, до Давида, Весело вертає. XVIIІ
Давид плакав у палацу, Тяженько журився. Аж тут раптом перед него Соломон з'явився. «Здоров, батьку мій Давиде! Ой, як ся ж ти маєш? Чи за неньку, чи за сина Сльози проливаєш?» І упав йому у ноги, Низько поклонився,- I, як сонечко на небі, Цар розвеселився. «Здоров, сину Соломоне, Рідная дитино! Де ти був до сего часу? Сядь-но, розкажи-но!» І Соломон сів із батьком. Все став говорити: Як-то його рідна ненька Думала згубити; Як він смерті відкупився Від рідної мами; Як потому став він жити Чужими літами. Розказав він все Давиду. Давид розридався: «Слава богу, Соломоне, Що хоть ти остався! Я старий; уже не можу, Будеш помагати, А як смерть пошле мні господь, Будеш царювати!» XІX
І почули зараз люде, Да і світ дочувся, Що Соломон - у Давида, Що він повернувся. І зібрались до Давида Царі і цариці, Мужі, хлопці і дівчата, Й гарні молодиці. Давид видав баль на диво, Гості їли, пили, Напослідок Соломона Видіти просили. І явився син Давидів, Лиш не в кармазині: В простих чоботях пасових, В простії свитині. І говорить: «Добрі люде! З розумом судіте: Як що шиєте, то перше Гудза зав'яжіте!» Тілько всього було й мови, Всякий розважає, Як, куди і против чого Соломон стріляє. Розважали і гадали, Сили не добились, Поклонилися Давиду, Сину поклонились. І поїхали додому, Стали розважати: Що б то було, як він каже, «Гудза зав'язати»? XX
Якось живо після балю Цар Давид скончався, І Соломон сів на троні, І коронувався. Сів на троні й зачинає Думоньку гадати: Як би небо розгадати, Море згрунтувати. Соломону треба було Тілько захотіти. Захотів лиш,- і на крузі В небо став летіти. І летів він, і чи довго - Бог то святий знає. Наостаток аж під самі Хмари підлітає. В хмаpax густо, круг оперся Нічого діяти! І зачав він помаленьку Хмари розгортати. Розгортає чорні хмари, Круг свій підіймає, Аж по самій середині Голуба стрічає. «Здоров, мудрий Соломоне! Де ж ти так спішишся? Не ізміряєш ти неба, Даром не трудися. Може ще як ти на милю Хмарою проб'єшся. Но як дальше йти захочеш, Там і останешся. Повертайся ж ти додому Та пантруй усюди: Під тобою синє поле І п'ятно лиш буде. І п'ятно - то земля наша, Синє поле - море! ..» І вернувся він із неба, Мале йому горе. XXI
«Га, не міряв же я неба,- Став він промовляти,- Ану, стану ланцюгами Море грунтувати!» Ізробив він шкляну хату, Ланцюги чіпляє І із нею кораблями В море виїжджає. І на самій середині Увійшов до хати, І казав себе помалу В море опускати. І от в море щораз глибше Соломон спускався, І що море в собі має- Все то роздивлявся. Опускався ... ба вже й мало Ланцюга бог має, Аж тут рак до него лізе І його вітає:- «Здоров, царю Соломоне! З моря підіймайся: Дно побачити морськеє Ти не сподівайся. Двадцять літ жию я в морі І донизу йду я, Но дна моря не дістати, Поки не умру я. Може, ти і дна достанеш, Як ланцюг урветься, Но вже світу повидати Більше не прийдеться!.» І не зміряв він і моря, Як не зміряв неба, І пізнав він, що тих річів Міряти не треба. XXII
Но не так-то швидко, люде, Теє все робилось, Як писалось на папері, Як нам говорилось. Соломон прийшов до себе Да і нагадався, Що йому на світі жити Тілько рік остався. А тут він іще давненько Мав то на предміті, Що безсмертна гора їдна Єсть на білім світі. Що до неї лиш достатись - Вічне можна жити. Давай туди доставатись - Нічого робити! Узяв хліба, узяв солі, Помолився богу. Вийшов тихо із палацу І пішов в дорогу. І іде він, а бог з неба Тілько поглядає: «Соломоне. Соломоне!– Стиха промовляє,- Хоть крутися, не вертися, Нічого діяти: Видно діло, годі жити, Треба умирати. Хоть крутися, не вертися, Смерть перед тобою, Ти якраз зійдешся з нею Під горою тою».
XXIІІ
Де стоїть гора безсмертна - Колись люде знали, Лиш тепер - нещастя наше - Всі позабували. На горі тій жили люде І не умирали. Били камінь під горою, Хмари будували. І явився до них господь, Каже все лишити і, як тілько можна скоро, Домовину збити. Каже збити домовину Да і гріб копати: «Скоро син сюда Давидів Прийде умирати!» І пішли всі, дошки пилять, Тешуть і рубають, Незабавом під скалою Й яму начинають. Аж приходить син Давидів, Сумно поглядає: «Що то, люде, з того буде?» - Він людей питає. «Єсть на світі цар премудрий,- Став їден казати.– Він зоветься Соломоном І іде вмирати. І ми робим домовину, Да і гріб копаєм, А який він, коли прийде,- Ми й самі не знаєм!»