Шрифт:
VII
Середущий син Давида В війнах лиш кохався І ходив по цілім світі, Всюди воювався. Наостаток в нашу землю- Дніпром припливає, Але тілько з води вийшов - Аж лев надбігає. Самсон кинувся на него, Наступив ногою, Роздер пащу, і із пащі Пішла кров рікою. А тим часом йому руки Й ноги обімліли, І в минуті лев з Самсоном Вічне скаменіли. А потому зійшлись люди, Київ збудували, Но льва того і Самсона 3 місця не рушали. І тепер Самсон льва того Тисне під ногою, [12] Дере пащу, і із пащі Б'є вода рікою. 12
– І тепер іще він тисне
Лева під ногою...- Йдеться про пам’ятку архітектури і гідротехнічного мистецтва «Самсон» на Червоній (колишній Контрактовій) площі у Києві. Збудована у 1748-1749 рр. архітектором Григоровичем-Барським. На початку XIX ст. усередині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1981 р. фонтан було відновлено в первісному вигляді (автор проекту архітектор В. П. Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів (вважалося, наприклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві). Переказ про походження цього фонтану використав також І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я».
(4 жовтня 1856 р.)
4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН
І
Ще цариця Соломона На світ не родила, Лиш надію тілько мала,- По саду ходила. І ходила, й говорила З панею їдною, Котра з паном, своїм мужем, Жила не з правдою. Аж приходить покоївка І оповідає, Що йде пан той до палацу І пані шукає. І цариця тії пані Дала свою раду: Ісховатися від мужа В вишневому саду. А сама йде до палацу, Пана запрошає. «Що нам скажеш, добрий пане?»- Весело питає. А пан низько поклонився, Як царям годиться, І говорить: «Будь здорова, Ясная цариця! Я не маю що казати: Я прийшов питати, Чи у тебе мої жінки Часом не видати?» «Ні, нема тут, милий пане!» - Вона відвічає, А тим часом голос з неї Стиха промовляє: «Твоя жінка у садочку, Можеш пошукати. Яка жінка твоя, пане, Така й моя мати!» Чи почув пан, чи ні теє, Що дитя казало, Лиш цариці після того Дуже кепсько стало. ІІ
Пройшов місяць з того часу Другий іскінчився, От на третій в першу нічку Соломон родився. І в ту нічку ясне небо Хмарою обвилось, І в тій хмарі на схід сонця Три зорі явилось. І Давид-цар обіцявся Золотії гори, Хто лиш тілько розгадає Що ті значать зорі. І зібралось много мудрих, Стали ворожити: Той - на щастя, той - на долю, Той - на довго жити. А премудрий коло мами Тілько усміхався; І, як мудрі замовчали Він тогді озвався: «Ти не слухай їх, мій тату,- Став він говорити.- Три зорі - то три лиш роки Маю в світі жити!» І вся тая мудра зграя З встиду розбрелася, А Давидові на серце Туга заляглася. ІІІ
А тим часом від дня до дня Соломон мудрився, І бог знає - де і в кого Розуму учився. Лиш кінчалося три роки - А вже був охочий Розпізнати, кілько важить Розум весь жіночий. Змудрував шайки як треба, Дістав чепець з мами, Набрав клоччя повну жменю І пішов до брами. І на брамі на желізній Він шайки чіпляє, Кладе чепець, кладе клоччя Да і розважає. Розважає і регоче. Аж приходить мати. «Що ти дієш, Соломоне?» - Почала питати. А Соломон все регоче, Її каже в очі: «Важу, мати, жменю клоччя І розум жіночий. Та дивися: сама бачиш, Голова жіноча Не заважить да й не варта Сеї жмені клоччя!» І цариця злютувалась, І пішла від него: «Чекай, сину,- розважає,- Не дарую сего!» ІV
І приходить до покою, Слугів закликає, Оглянулась кругом себе, - Стиха промовляє: «Ой ви, слуги мої, слуги, Вчиніть мою волю: Вчиніть волю, щоб не було Мому серцю болю, Возьміть сина Соломона, Одягніть, умийте, Виведіть його до лісу, Серед лісу вбийте. Вбийте й серце принесіте І мізинній палець, Най загине з сего світу Соломон-поганець». Взяли слуги Соломона І ведуть убити, А Соломон вірним слугам Почав говорити: «Ой ви, слуги, вірні слуги, Душі не вбивайте, Хоть ще місяць до трьох років Пережити дайте. Я вам дам мізинний палець; Ріжте, добрі люди. А із нами єсть собака,- 3 неї серце буде!» Відрубали слуги пальця, Серце в суки взяли, І принесли до палацу, І цариці дали. І не стало Соломона, І ніхто не знає, Лиш Давид по нім, нещасний, З жалю умліває. V
А Соломон серед лісу Став думу гадати: Днів лиш десять оставалось Білий світ видати. І умився, він, залився Гіркими сльозами, І на землю сировую Впав межи дубами. І ті жалі, і ті сльози Небеса пробили І усіх святих і бога В небі розбудили. І зачали святі люде Господа молити, Щоби господь Соломону Дав ще літ прожити. «Соломона,- господь каже,- Щиро я кохаю І своїх літ йому дав би, Но я літ не маю. Ви, святії мої люди, Ви на землю йдіте І для него кілька років У людей просіте!» І зійшли святі із неба, Стали скрізь ходити. І ходили, й літ просили Соломону жити. VI
Цілий день вони ходили... Закотилось сонце. І приходять святі люде Під їдно віконце. Там старая баба жила, Що сто літ прожила, А ще других сто прожити Доля їй судила. І зачали святі люде Бабу ту питати, Чи не схоче тая баба Своїх літ віддати. «Нащо маю віддавати?– Баба говорила,- Коли мені літа тіі Доля присудилаї» «Старість, бабко, нам - не радість, Як старому жити- Хіба тілько свої кості Жовтії сушити. А на світі єсть дитина, Бідна сиротина, Літ не має і вмирає, Як тая билина!» І здихнула стара баба, І стала казати: «Коли так, то вже я мушу Тридцять літ вам дати. Лиш нехай дитина тая Гайом не гайнує: Нехай літа дорогії І себе шанує ...»
VII
Три і штири проминуло, П'ятий наступає, Соломон жиє на світі Да й, не умирає. В, літ п'ятнадцять і шістнадцять Виріс він, на диво. Хто поглянув, то сказав би- Двадцять літ пробило. І згадав він свою неньку, Шо хотіла вбити. І задумав, чим не було б, Неньці відплатити. Лиш Давид їдного часу Виїхав з столиці,- Взяв товару штири вози, Іде до цариці. Приїжджає під ворота, Коні випрягає, Лиш виходить і цариця, Купчика вітає. Роздивилася товари: Всі до сподобання. Да й сам купчик молоденький Здався б до кохання. «Що ти хочеш за товари?» - Цариця питає. «Тілько дівчину на нічку»,- Купчик відвічає. І цариця попросила Сутки почекати. А тим часом йому стала Дівку добирати.