Шрифт:
XX
Согрішив Адам невинний, Єва согрішила, Но всему змія виною: Змія підкусила. І вона ще була в раю, Як господь з'явився, І на нюю, на лукаву, Перший гнів ізлився. Кругом саду із канави Полум'я піднялось, Підійнялось і, як море, По саду розлялось. І зайнявся сад нещасний, І не угасає, І вогонь, той мир хрещений Пеклом називає ... Там навік змія палиться І палитись буде, І із нею всі чортяки І грішнії люде. Незабаром відімкнулась І північна брама, І промовив бог до Єви - Єви і Адама: «А ви, люде, не хотіли В раю шануватись: Тепер мусите сльозами Хліба дороблятись». І дає господь насіння, Заступ, дві лопати, І зачав Адама й Єву З раю виганяти. Вийшли з раю бідні люде І сльозами вмились: Вони чули, як за ними Брами зачинились. XXI
Виміняв за шило швайку! Нічого діяти,- Давай заступ і лопату, Треба працювати! І працює, і горює Адам серед поля, Та не просить, щоби в поміч Стала божа воля. А диявол тому й радий: Що Адам скопає- То він за ніч вверх травою Поперевертає. І працює, і горює, А все зиску мало. Далі видить: кепське діло! Силоньки не стало. Болять крижі, болять руки, Голова не може,- I сказав він, іздихнувши: «Поможи мні, боже!» І поміг господь небесний Поле іскопати. І узяв Адам насіння, І став засівати. І засіяв, і волочить, Із-під шкури пнеться. А чорт ззаду на бороні Сидить та сміється. Аж тихенько з обротею Ангел появився: Схватив чорта - і в минуті З него кінь зробився. І запріг Адам коняку, І став волочити, І за роміч за велику Господа хвалити. XXII
От уже Адам із Євой Кілька літ прожили, Позабули свої жалі, Землю полюбили. А тим часом дав бог діти, Сини хліб збирали, Дочки вдома коло мами Шили, вишивали, Тілько жити, поживати Та богу молитись. Аж тут раптом на Адама Тра біді звалитись! Була осінь, і зачали Дощики спадати, І поїхали два сина Сіно забирати. І зачали меж собою Очередуватись; Кому сіно подавати, А кому остатись. І сварилися, і бились, Далі вила взяли І в півночі помеж очі Вилами совали. І брат брата взяв на вила... Ллється кров рікою! І господь підняв їх внебо Правою рукою. І місяцем стали браття, І пішли по небу, І ще досі в небі світять Людям на потребу. І тепер на місяць гляньте: (Дивна божа сила!) На нім видно як два брати Взялися за вила. ХХІІІ
Гірко було для Адама, Що сини пропали. І довгенько Адам з Євой Плакали, ридали. І ридали, й переслали: Тра було забути, Бо вмерлого, як-то кажуть, З гробу не вернути. І забули свої жалі, І весело жили, Працювали, їли, пили, Господа хвалили. І розжився наш прапрадід, Вмирати байдуже, І говорить: «Не умру Я, Бо я сильний дуже!» А бог з неба йому каже: «Сину, не хвалися! Хоч ти сильний, а зі смерті Ти даремне кпишся. Надійде година злая: Руки заболіють, Голова вся розійдеться, Ноги обімліють. Пожовтіють твої кості, Помертвіють жили, І тогді ти, як дитина, Будеш край могили». Трудно було віру дати: Сила бушувала. Но от раптом годинонька Чорная настала. ХХІV
Заболіло всеньке тіло, Ноги защеміли, Засушило його кості, Жили оніміли. Голова вся розійшлася, І смерть наступає. Адам видить, що не жарти,- Сина закликає. І чуть дихає й говорить: «Сине, вірний сине! Піди; сину, на край світу, Вийди в небо синє. І скажи там слугам божим, Котрі коло раю, Oj слабий я, на постелі, Що я умираю. Попроси їх з того раю Що-небудь подати. ОЙ мій сину! то-то гірко, Гірко умирати». І заплакав наш прапрадід. Сльози проливає І в далекую дорогу Сина посилає. І враз з батьком син заплакав, Помолився богу, Поклонився батьку й неньці І пішов в дорогу. І Адаму ніби легше: Він надію має, Що достануть йому з раю, Чого він бажає. ХХV
А синок пішов Адамів, Куди вели очі, І приходить на край світу Близько полуночі. І злипалось ясне небо З темною земльою, А за небом спочивало Сонце над водою. І говорить він до сонця: «Сонце, боже сонце! Покажи ти мені, сонце, До раю віконце!» Показало йому, сонце То віконце скраю, І проліз синок Адамів, І пішов до раю. І приходить він до раю: Брами під замками, Коло брами херувими З гострими мечами. І говорить син Адамів: «Ангели святії! Поступіться, відімкніте Брами віковіі. І що-небудь з раю дайте: Батько умирає!» А їден із херувимів Йому одвічає: «Раді б ми, Адамів сину, Брами відчинити. Да ключі не в нас, а в бога - Нічого чинити. Їднаково для Адама: А віддам, що маю!..» - І дав прут, що бог Адама Виганяв із раю. XXVI
Повернувся син додому: Вся сім'я встрічає, А Адам посеред хати Дух свій іспускає. І кивнув на свого сина, І став говорити, Щоб йому із того прута Обручі зробити. І на троє прут розтяли, Обручі зробили І на голову Адаму Міцно наложили. І, говорять, перестало Голову ломити. Но даремне наш прапрадід Думав вічне жити. Надаремне й син таскався В далеку дорогу: Ще до рання Адам бідний Віддав душу богу. І зібрались його діти, Правнуки і внуки, І зробили домовину, Підняли на руки. І понесли, поховали, В землю закопали, І на першії могилі Гірко заридали. Заридали і могилу Слізьми оросили. І ті обручі з могили Паростки пустили. І з тих паростків потому, Де Адам і Єва, Стали кипарис, кедрина, Й триблаженне древо. [5] 5
– легендарне дерево, що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп’ято Ісуса Христа.
(19-22 серпня 1856 р.)
2. ВЕЛЕТНІ
І
Були люде - великани, В півверстви шагали І руками мало-мало Неба не сягали. Ніпочому для них були Гори і долини; Ліси гнулись під ногами, Як тонкі билини. І згордили сильні люде Із своєї сили, Загордили і гріхами Бога прогнівили. Рано богу не молились, Посту не тримали, Їли, пили і гуляли, Свят не шанува. Стали баби чарувати, Дочок научати, Батьки волю синам дали Пити і гуляти. І піднялись син на батька, А дочка на неньку; Брат з сестрою проводжали Ніченьку темненьку. Кров, як воду, проливали, Різали, вбивали І гріхами все тяжкими Землю укривали.