Микита (один). Ча­ри, ча­ри… Бач, бісів дід, як при­ча­ру­вав! Ска­зав, що ще й до се­ла не дійду, як во­на са­ма на­зустріч мені вибіжить. Об­ду­рив кля­тий во­рож­бит! Тільки гроші в ме­не ви­ду­рив та горілки уво­лю нас­мок­тав­ся!… О, не по­па­дай­ся ж і ти мені те­пер, чортів діду­га­не! Я те­бе на­де­ся­те­ро розірву, стоп­чу, як га­дю­ку, на шмат­ки роз­де­ру те­бе, чортів бре­ху­не!… Доб­ре при­ча­ру­вав! О, чом я не змо­жу роз­дер­ти се­бе, щоб вир­вать з гру­дей сер­це, стоп­та­ти йо­го но­га­ми, со­ба­кам йо­го жбур­нуть, ко­ли во­но Одарці осо­руж­не?! Так ні, не бу­де цього, ніко­ли не бу­де, щоб Се­мен, отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець, взяв верх наді мною!… Та скоріш піду я на Сибір, у ка­тор­гу, у пек­ло до са­мо­го са­та­ни, а не по­пу­щу тобі Одар­ки! За­дав­лю анах­темську віру, уб'ю, як со­ба­ку! Де ж ти, мій во­ро­же, мій су­пос­та­те? Ви­ходь мерщій! Дай же мені по­мо­та­тись на тобі, сер­це своє вдо­вольни­ти!…

Ті ж і Се­мен.

Семен (на по­розі). А хто тут ме­не кли­че? Ма­ру­ся ска­за­ла, що який­сь чу­жий чо­ловік…

Микита. Се­мен!… Бо­же, в ме­не ру­ки дри­жать… го­ло­ва го­рить… Страш­но мені!… Убить?… Ні, ні, ні!.. Убить, а потім утек­ти… Ку­ди втек­ти?… За­раз втек­ти? І во­ни завт­ра звінча­ються… Лю­ди все зна­ють… Ме­не осміють… Ні, раз ма­ти по­ро­ди­ла - не двічі й по­ми­рать!… (Підхо­дить до Се­ме­на і удає з се­бе спокійно­го). Це я те­бе кли­кав. Чо­го ж кра­деш­ся, мов той злодій? Бач, як ти за­гор­ду­вав, що ме­не й не кли­чеш на сва­тан­ня…

Семен. Те­бе на сва­тан­ня? Ти б та­ки й пішов? Окрім то­го, мені ска­за­ли, що те­бе і в селі не­ма…

Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бе­ре Се­ме­на за гру­ди).

Семен (відпи­ха йо­го). Що це ти, здурів чи п'яний?

Микита. Здурів?! Я пи­таю те­бе: де я був? Де я був? (Зно­ву ухо­пив йо­го за гру­ди).

Семен. Та відче­пись ти від ме­не! (Відки­да йо­го). Чо­го тобі тре­ба?

Микита. Ти ще й штов­хаєш ме­не? (Ха­пає йо­го за гор­ло).

Семен (пру­ча­ючись). Це розбій!

Микита. Ні, я шут­кую з то­бою! (Вий­має в ки­шені скла­де­но­го но­жа).

Іван (хут­ко схо­пив Ми­ки­ту за ру­ки). Пост­ри­вай! Не втнеш, Ав­рам, Іса­ка, бо ко­рот­ка шпа­га!… Хлопці, сю­ди! Е, брат, шут­ки-шут­ки, а хвіст набік! Хлопці, сю­ди!… (Кру­тить Ми­киті ру­ки).

Ті ж, па­руб­ки, дівча­та, му­зи­ка, ста­рос­ти, Одар­ка, Ма­ру­ся і на­род.

Всі. А що тут та­ке?

Іван. Ще й пи­та­ють! По­можіть-бо вв'язать, пру­чається! (В'яжуть Ми­ки­ту.) Бач, до яко­го ума до­во­де горілка!

Микита. Пустіть ме­не! За що ви на­до мною зну­щаєтесь! Лу­чче втопіть ме­не або вбий­те! Со­ба­ки! Іро­ди! Ка­тю­ги!…

Маруся (з жа­хом). Ми­ки­то-Ми­ки­то! Що ти на­ро­бив?!

Микита. Геть з очей, га­ди­но!… (Штовха но­гою ніж). Се­ме­не, заріж ме­не, бо ти моїх рук не втечеш!…

Завіса

Через три тижні. Се­ре­ди­на Се­ме­но­вої ха­ти. Все збіжжя но­ве­сеньке, хоч і не ба­га­те.

Зачепиха си­дить на печі, Одар­ка пеклується ко­ло печі.

Одарка. От бач­те, ба­бу­сю, які-бо ви не­доб­ренькі! Скільки вас не про­сю, скільки не бла­гаю, щоб нав­чи­ли ме­не ста­росвітських пісень, а ви все не хо­че­те. Пом­ре­те, то й пісні з ва­ми пом­руть.

Зачепиха. І на­що тобі та ста­ро­ви­на? Те­пер всю­ди вже співа­ють но­вих пісень або ж мос­ковських… Та­ка вже те­пер, бач, по­ве­денція ста­ла, що ста­ре, то те ніби й не­потрібне!

Одарка. Як ко­му. Іншо­му ста­ро­давнє до впо­до­би, а іншо­му но­ви­на.

Зачепиха. І тобі од­на­ковісінько! Те­пер вже все пішло на­ви­воріт… Хіба я не ба­чу?! Що ж, чи ско­ро там твій обід поспіє? Мо­же б, я тобі що по­мог­ла?

Одарка. Ота­кої ви­га­дай­те! Ви й ро­га­ча не підніме­те! Вам те­пе­ра тільки ка­зок ка­за­ти та скуб­ти пір'я ото ва­ша уся й ро­бо­та. Ко­ли пісні не хо­че­те співа­ти, то хоч каз­ку кажіть!

Зачепиха. Каз­ку? Я й до завтрього ні од­ної не на­га­даю… Усі по­за­бу­ва­ла… А що-то я їх зна­ла! А пісень, пісень, ма­буть, і за тиж­день не пе­респіва­ла б!… Мій батько був з за­по­рожців! Гос­по­ди! Як поч­не, бу­ло, роз­ка­зу­вать про ту вой­ну - во­лос­ся до­го­ри піднімається. Ох, дав­но те діялось… (Зас­ну­ла).